Розділ 4_1

- То ми домовились на сьогодні? - лагідно запитує Ігор, притискаючи мене до стіни у моєму кабінеті.

Ще декілька разів ми з ним зустрілись і наче побачення були досить непоганими. Тому я вирішила дати йому шанс. Тепер ще треба сподіватись на порядну поведінку хлопців. Я їх попередила, що хочу познайомити зі знайомим, вони підозріло скривились, але промовчали. Не подобається мені ця їхня тиша. Відчуваю, що щось задумали. Якщо вони ще й Ігорю будуть влаштовувати веселе життя, проведу їм дуже серйозну бесіду.

- Домовились, - видихаю, мліючи від його доторків і поцілунків на шиї. - Повечеряємо у чотирьох. Але вкотре попереджаю, мої хлопці дуже складні діти.

- Це нічого, я вмію спілкуватись з малечею, - шепоче біля вуха і прикушує легенько мочку, від чого тілом пробігаються мурашки. - Я знайду з ними спільну мову.

- Я сподіваюсь. Тоді до вечора?

- А поцілунок на прощання? - відсторонюється, а потім припадає до моїх губ.

Ігор вміло володіє язиком, знає як доставити жінці задоволення. Він однозначно найкращий чоловік, з яких я зустрічала останнім часом. І саме тому я продовжую з ним бачитись. А ще він підкуповує своєю наполегливістю і бажанням познайомитись з дітьми. А це рідкість. Чоловіки зазвичай зникають, дізнавшись про малечу.

- Ігорю, нам час працювати, - зітхаю, мимоволі розриваю поцілунок.

- Ще трішечки, - бурмоче, припадаючи до шиї. Його руки по-господарськи вивчають моє тіло і я починаю горіти. - Декілька хвилин нічого не змінять.

Він помилився. Бо саме після його слів чую тихий стукіт у двері і я з жахом розумію, що хтось зайшов до кабінету. Який сором, ще не вистачало, щоб мої клієнти бачили, чим я займаюсь у робочий час.

Та виявляється все набагато гірше.

- Пробачте, що завадив, - прокашлюється Ярослав.

Я відштовхую від себе Ігоря так сильно, що він відступає на декілька кроків. Ошелешено дивиться спочатку на мене, потім на гостя. А от я не можу й голови повернути у бік колишнього. Боже, який сором. І чого він взагалі сюди приперся? Поспішаю за робочий стіл, поправляючи одяг після активних пестощів Ігоря. Я не хочу мати засоромлений вигляд, але мої бордові щоки видають з нутрощами.

- О, пане мер, яка честь, - радісно викрикує Ігор. Здається йому взагалі байдуже, що нас застукали у пікантну мить.

- Вітаю, - периферійним зором помічаю, що вони буденно потискають один одному руки. - А ви хто?

- О, я Димченко Ігор, сімейний адвокат. Мій кабінет навпроти, - показує на двері. - Якщо потрібно буде, звертайтесь.

- Дякую за пропозицію, - хмикає Ярослав і відходить від нього, ближче до мене. - Але я звик вирішувати сімейні справи у сімейному колі.

І в цю мить чітко відчуваю на собі його погляд, але вперто не підводжу очей, вдаючи, що вивчаю папери.

- Це добре, що вдається вирішити все самому, - здається в голосі мого кавалера з'являються схвильовані нотки. - Але якби всім так вдавалось, ми б залишились без роботи. Правда, Аліно?

Він нервово сміється, а я неохоче киваю. Нарешті підводжу погляд, але дивлюсь тільки на Ігоря.

- Так, гарна комунікація з людьми не кожному дана, - самовпевнено каже Ярослав і без запрошення сідає у крісло для клієнтів. Тепер він досить близько і не можливо його ігнорувати. А ще дивиться так прискіпливо, що здається зараз витре в мені діру.

- Ігорю, потім побачимось, як домовлялись, - кажу з натяком. Все одно Ярослава спекатись просто так не вдасться.

За виразом обличчя Ігоря зрозуміло, що він не дуже хоче йти, але змушений підкоритись. Я глибоко вдихаю, коли за ним зачиняються двері.

- Нащо прийшов? - гаркаю тієї ж миті. - По ділу і коротко, бо в мене мало часу.

- Ну якщо так, - хмикає і кривить губи. Дістає з кишені складений аркуш паперу, кидає на стіл. - Мені цікаво, як ти це поясниш. Ти збрехала мені?

Аркуш беру не відразу, сумніваюсь, чи варто починати грати у його гру. З іншого боку, якщо він вже тут, то не відчепиться. Такий вже Ярослав, робить все до кінця.

- Як ти дізнався, де я працюю? - тягну час.

- Я мер, - посміхається привітно, як і сім років тому, коли ми вперше познайомились у ресторані, в якому я підробляла. Того вечора найбільше мені сподобались його губи. - Я можу дізнатись все, що захочу.

- Але чому зараз? - в душі шкребуть підозри, тому й не поспішаю дивитись документ. Відчуваю, що там для мене нічого хорошого нема. – Ти не цікавився мною. Що змінилось?

- Прочитай, дізнаєшся, - суха відповідь.

Нарешті змушую себе розгорнути аркуш і перше, що кидається в очі, це слова “днк дослідження”. Вже від цих трьох букв мене починає трясти. Хаотично пробігаюсь поглядом по рядках, виловлюючи лише деякі фрази: встановлення батьківства, дев'яносто дев'ять і дев'ять відсотків.

- Не розумію, що це, - папір обпікає пальці і я жбурляю його на стіл.

Відсовуюсь разом з кріслом назад, щоб бути якнайдалі від Ярослава. Дихати важко, бо паніка стискає груди від розуміння, що від цієї хвилини цей чоловік не дасть мені спокою. Я бачу це в його очах, розлючених і холодних.

- Цей документ доводить, що твої діти, це мої діти, - скрегоче крізь зуби. - Ти не зробила тоді аборт. Ти збрехала мені.

Збрехала? Трішки самовпевнено сказано. Так, не сказала, бо знала, що йому не потрібні ці діти.