Розділ 2_2

Жінка аж плюється від злості. Оглядаю хлопця, але не бачу на ньому ніяких ушкоджень.

- Це правда? - гаркаю на своїх. Мовчать, значить саме так і було. - Нащо ви це зробили?

Ледве стримуюсь, щоб самій не накричати на них. Залишила на декілька хвилин. Вони наче навмисно це роблять.

- Він Максима обзивав криворуким, - озивається Денис. Похмурий і серйозний. - Бо Максим не збив жодної кеглі. І кривлявся до нього, язика показував.

- То це ти вдарив хлопчика, - роблю висновок. Хлопчиком бугая в ріст мами важко назвати, але нехай. - Денисе, ти міг його поранити. Не можна цього робити.

- М'яч пластиковий, нічого йому не станеться, - сперечається зі мною син.

- Все одно не можна, - сварю пальцем. - Ви ж знаєте, що в таких місцях треба поводитись чемно. Навіть якщо він кривлявся, не треба битись. Скільки разів ми про це говорили?

- Але ж мамо, - обурюється Денис, явно не згоден з моїми словами.

- Вдома буде виховна бесіда, - кажу командним тоном.

Він незадоволено сопе і обіймає себе руками.

- І це все? Так ви його покарали? - дивується жінка, чим привертає мою увагу знову. - Не дивно, що вони у вас розпещені.

- Вибачте, - ледь стримуюсь, щоб на неї не крикнути. - Але саме ваш син зачепив моїх дітей. Може це з ним треба поводитись суворіше? Пояснити, що ніхто не буде терпіти його нахабства.

Почувши це, жінка аж червоніє від злості.

- Та як ви смієте? - оглядається, шукає підтримки від відвідувачів. - Побили мого сина, ще й хамить. Такій сімейці як ваша взагалі не варто виходити у людні місця.

- Всі заспокоїлись, - гримить знайомий голос і в цю мить жінка для мене перестає існувати. Вся увага моя переноситься на чоловіка, котрий підходить до нас, стає посередині. - Ми не хочемо бійок, чи скандалів у нашому кафе з першого ж дня. Тому пропоную все залагодити мирно. Вам, - звертається до жінки, - просимо вибачення за сина і пропонуємо п'ять безкоштовних обідів протягом двох тижнів. Сподіваюсь ви приймете наш подарунок і забудете цей інцидент.

Жінка розгублено зиркає то на мене, то на Ярослава, а потім киває.

- Добре, - погоджується, - але я вимагаю, щоб ці діти покинули приміщення, в якому знаходиться мій син.

- Та будь ласка, - фиркаю, хапаю хлопців за руки і якнайшвидше йду від скаженої і колишнього. - Не дуже й хотілось тут бути.

Насправді я хочу втекти від Ярослава. Не хочу його бачити і говорити з ним. Маю надію, що він залишиться і далі вмовляти скандалістку, а я поки в цей час поїду звідси.

Підходимо до столика, забираємо речі і залишаю гроші, не дочікуючись розрахунку. Зайве нехай офіціантка забере собі як чайові.

- Ми вже йдемо? Так швидко? - хникає Максим.

- Завдяки вам, - шиплю різко, напружена до межі. - Я вас просила поводитись чемно.

- Він ображав мого брата, - стоїть на своєму Денис.

- Сину, я ціню твоє бажання захистити його, - зм'якшую тон. - Але можна це робити більш цивілізованіше. Не треба відразу розбивати дітям носи.

- Його ніс цілий, - сперечається.

- Я фігурально висловилась.

Швидко прямуємо до виходу, чітко відчуваючи уважні погляди людей. Мені на всіх них начхати, окрім одного. І саме від нього я зараз тікаю.

Вже на дворі видихаю з полегшенням. Пронесло. Але радію я зарано.

- Аліно, зачекай, - лунає позаду і я лише прискорюю хід.

- Мамо, це він до тебе, - смикається Денис, намагається мене зупинити.

Все ж таки, як би я не хотіла зникнути, Ярослав наздоганяє нас біля в'їзду на територію. Розвертаюсь до нього з великим небажанням.

- Що? - гаркаю сердито.

- Не йди, я не збираюсь задовольняти забаганки тієї жінки, - каже досить дружелюбно. - Залишайся з дітьми. Відпочивайте.

- Дякую, але настрій вже зіпсовано, - фиркаю.

Стояти поруч і розмовляти з ним рівноцінно каторзі. А ще коли обабіч мене крутяться дві його копії.

- А ми вас знаємо, - викрикує Денис.

- Справді? - підносить брови Ярослав, посміхається.

- Не вигадуй, - шиплю на сина. - Ти не можеш його знати. Ви ніколи не бачились.

- Ми бачили його по телевізору, - дивиться на мене ображено. - Мамо, хіба ти забула? Ти ще казала, що він вискочка і самозакоханий тип.

Боже, коли мої діти навчаться тримати язика за зубами. Червонію до коренів волосся і тепер соромно глянути Ярославу в очі. Хоча чого це я? Все правильно тоді казала.

- Ти справді про мене такої думки? - цікавиться чоловік.

Помічаю як уважно він розглядає моїх дітей і задумано тре підборіддя.

- Яка тобі різниця? - нападаю у відповідь. - Ми вже давно чужі люди і тебе не повинна хвилювати чужа думка.

- У тебе такі великі діти, - ігнорує мої слова.

Ця його фраза мене трішки бентежить. Не хочеться з ним зв'язуватись знову. Вистачає одного разу.

- Це мої племінники, - випалюю, забивши на здоровий глузд.

- Мамо, що ти таке кажеш? - смикає за руку Денис. - Ми твої.

- Денисе, помовчи, - дратуюсь. - Ти сьогодні дуже багато говориш. Ходімо, хлопці. Нам час додому.

Більше не дивлюсь на Ярослава, хоч чітко відчуваю його прискіпливий погляд на собі. Швидко веду дітей до машини, не обертаюсь.

Знаючи Ярослава, я впевнена, що він все сказане пропустить крізь вуха і дуже швидко знову забуде про моє існування.