Розділ 2

Стільки років ми з ним не перетинались, я б воліла, щоб так було надалі. Але діти вперто тягнуть мене всередину. І вони зараз настільки налаштовані на це кафе, що ніякі доводи їх не переконають. Тому корюсь і йду вперед, сподіваючись, що Ярослава там вже немає, а якщо є, то можливо він навіть мене не згадає. Все ж таки стільки часу минуло.

Заходимо у переповнену відвідувачами залу. Всі столики зайняті, тому нам приходиться трохи чекати, поки не звільниться місце. Весь цей час я розглядаю обличчя, шукаючи чоловіка з минулого. Та ніде його не бачу і видихаю з полегшенням. Ярослав занадто зайнятий, щоб довго затримуватись на одному місці.

Нарешті звільняється столик і ми вмощуємось недалеко від доріжок боулінгу.

- Я хочу грати, - рветься туди Максим.

- Спочатку щось перекусимо, - зупиняю його.

Він супиться і підпирає обличчя руками.

До нас підходить молоденька офіціантка з приємною посмішкою на обличчі, одягнена у костюм лисички. Скептично її розглядаю. Сьогодні що день маскараду? - хочеться запитати. Я розумію, що це дитяче кафе, але здається це вже перебір.

- Доброго дня. Мене звати Аліна і я буду вас обслуговувати, - промовляє мелодійним голосом і роздає нам книжечки-меню.

- Мою маму теж так звати, - активується Денис, котрий на диво до того сидів тихо і розглядав все навколо.

- О, як приємно, - зиркає на мене. - Ви замовите зараз, чи підійти пізніше?

- Краще пізніше, - вичавлюю з себе посмішку. - Ми хочемо ознайомитись з меню.

- Гаразд. До речі, діткам до шести років знижка п'ятдесят відсотків.

- Нам вже є шість, - виправляє її Максим. Він дуже гордиться, що вже дорослий.

- Як скажете, - киває Аліна і зникає у натовпі.

Розглядаю сторінку за сторінкою. Все якесь зі смішними дитячими назвами. Не впевнена, що хочу їсти, я досі нервую через Ярослава. Постійно здається, що він ось-ось підійде зненацька і вимагатиме пояснень, що це за діти поруч зі мною. На рахунок цього я вже давно придумала, і казатиму, що вони мої племінники. Менше знає, краще спить. Взагалі дивуюсь, як за всі ці роки ми ні разу не перетнулись. Хоч місто занадто велике, а спільних знайомих у нас немає. Хіба що Вадим, чоловік Насті. Тут не може бути й сумнівів, що вони перетинались.

- Ви визначились, чого хочете? - залишивши меню у спокої, запитую у дітей.

Вони розгублено дивляться на мене.

- Я не знаю, - каже Денис.

- Я теж, - знизує плечима Максим.

- Добре, замовимо вам маленьких пельменів. Ви ж любите їх?

І вони активно кивають.

Роблю замовлення і хлопці дуже швидко все з'їдають. Та запивають соком. Я взяла собі лише молочний коктейль, бо кави тут немає.

- О, дивись, Денисе, там Тимур грає, - показує на доріжки Максим. - Мамо, можна ми підемо до нього. Я хочу пограти у боулінг.

- Ідіть, якщо він вам дозволить приєднатись до нього, - погоджуюсь. - Але спокійно. Щоб я через п’ять хвилин не бігла до вас.

Не встигаю договорити, як їх вже нема за столом. Хоч би дослухали для порядності.

Нехай йдуть, а я трішки посиджу сама. Ловлю себе на тому, що знову шукаю очима Ярослава. Час від часу я бачу його по телевізору. Успішний політик, солідний і статний. Домігся свого, декілька років тому став мером. Все, як він мріяв. І на скільки знаю, досі не одружений. Він ніколи не хотів сім'ї, я це знала, ще тоді, коли ми тільки почали зустрічатись. Та в ті молоді часи я й сама про це не думала. І ось доля повернулась так, що в мене двоє дітей, тільки чоловіка гідного так і не зустріла. Були кандидати, але більшість з них відсівається, як тільки дізнаються, що я не сама. Ну і грець з ними.

Чую дитячі крики і підскакую на ноги, мій стілець з гуркотом падає на підлогу. Вже щось сталось і я впевнена, що без моїх хлопців там не обійшлось.

Поспішаю до доріжок і бачу картину: Денис і Максим стоять опустивши голови, а на них кричить розлючена жінка трохи старша за мене. Вона обіймає товстого хлопця років десяти, котрий заливається сльозами, наче дівчисько.

Підбігаю до них, оминаючи зівак-відвідувачів, і заступаю хлопців собою. Що б вони не вчинили, нехай розбирається зі мною.

- Що сталось? - перебиваю її безперервний потік слів, котрі не зовсім можу зрозуміти.

- Це твої діти? - дивиться тепер на мене. - Вони кинули в мого Сашуньку м'ячем для боулінгу.

Жінка аж плюється від злості. Оглядаю хлопця, але не бачу на ньому ніяких ушкоджень.

- Це правда? - гаркаю на своїх. Мовчать, значить саме так і було. - Нащо ви це зробили?

Ледве стримуюсь, щоб самій не накричати на них. Залишила на декілька хвилин. Вони наче навмисно це роблять.

- Він Максима обзивав криворуким, - озивається Денис. Похмурий і серйозний. - Бо Максим не збив жодної кеглі. І кривлявся до нього, язика показував.

- То це ти вдарив хлопчика, - роблю висновок. Хлопчиком бугая в ріст мами важко назвати, але нехай. - Денисе, ти міг його поранити. Не можна цього робити.

- М'яч пластиковий, нічого йому не станеться, - сперечається зі мною син.

- Все одно не можна, - сварю пальцем. - Ви ж знаєте, що в таких місцях треба поводитись чемно. Навіть якщо він кривлявся, не треба битись. Скільки разів ми про це говорили?

- Але ж мамо, - обурюється Денис, явно не згоден з моїми словами.

- Вдома буде виховна бесіда, - кажу командним тоном.

Він незадоволено сопе і обіймає себе руками.

- І це все? Так ви його покарали? - дивується жінка, чим привертає мою увагу знову. - Не дивно, що вони у вас розпещені.

- Вибачте, - ледь стримуюсь, щоб на неї не крикнути. - Але саме ваш син зачепив моїх дітей. Може це з ним треба поводитись суворіше? Пояснити, що ніхто не буде терпіти його нахабства.

Почувши це, жінка аж червоніє від злості.

- Та як ви смієте? - оглядається, шукає підтримки від відвідувачів. - Побили мого сина, ще й хамить. Такій сімейці як ваша взагалі не варто виходити у людні місця.