Розділ 1

- Швидко, хлопці, інакше підете до школи пішки, - погрожую вкотре.

Ранок як завжди шалений і я нічого не встигаю. Мої шибеники рознесли всю кімнату, шукаючи... Якщо чесно я не знаю, що вони шукали. Інколи їм не потрібна причина для того, щоб дім стояв догори дригом.

- Я готовий, - вискакує у коридор Максим з наплічником у руці.

- А де твій брат? - цікавлюсь, схрестивши руки на грудях.

- Він шукає пістолета, - дивиться на мене невинним поглядом.

- Нащо він йому? - хмурюсь.

- Ми хочемо взяти пістолети до школи, - вибігає з кімнати Денис і показує мені іграшку, мотає нею перед собою.

- Хлопці, ви йдете вчитись, а не гратись. Залиште пістолети вдома, - намагаюсь говорити командним тоном.

- Ні, - лунає впертий протест.

Вони швидко ховають іграшкові пістолети у наплічники, не давши мені жодного шансу відібрати їх.

- Гаразд, - важко зітхаю, не маю часу з ними зараз сперечатись. - Але якщо до мене дзвонитимуть зі школи, що ви когось ними обстріляли. Начувайтесь, - погрожую пальцем. - Будете покарані на місяць.

Хлопці мило посміхаються і кивають, вдають, що послухались. Я ж то знаю, що без пригод вони не можуть. Навчальний рік лише почався, а мене вже декілька раз викликали через бійки. Не розумію, в кого вони такі вдались?

Нарешті ми виходимо з квартири. У дворі нас чекає моя старенька машина. Вона хоч не нова і часто глохне, але сильно мене виручає. І це перший власний транспорт, чим я тішусь.

Саджу хлопців на заднє сидіння, сама за кермо. Повертаю ключ і машина скрегоче, дуже неохоче заводиться. Видихаю з полегшенням, цього разу без пригод.

- Пристебнулись? - оглядаюсь назад і бачу, що вони вже штовхаються. - Що ви вже не поділили?

Хлопці миттю заспокоюються, хоч знаю, що це не надовго.

Поволі виїжджаємо з двору. Водій з мене ще так собі, тому стараюсь їхати акуратно. Не вистачало ще врізатись у якусь дорогущу іномарку, тоді замість внеску за квартиру в кредит, усі гроші підуть якомусь дяді.

- Мамо, а ти нас повезеш сьогодні у кафе? - запитує Денис.

- Яке ще кафе? - зиркаю на дітей крізь дзеркало заднього виду.

- У “Дитячий світ”, ти нам обіцяла, - продовжує Денис, а Максим згідно киває.

- Не пам'ятаю такого, - дратуюсь, бо саме в цю мить мене підрізає якийсь телепень. Хочеться облаяти, але в салоні діти. Хоч у моїх хлопців словниковий запас таких словечок більший ніж у мене. - Що це за кафе?

- Ну ми ж проходили повз нього, - пояснює Максим. - Коли гуляли в парку. Воно тоді ще було закрите, а сьогодні відкриття. Ми хочемо туди. Ми хочемо на боулінг.

- Боулінг? - щиро дивуюсь.

- Там всередині, - викрикує Денис. - Там багато чого цікавого буде. Усі діти туди йдуть.

- Звідки ви все це знаєте? - не витримую, оглядаюсь. Вони дивляться на мене широко розкритими темними оченятами. Погляд як у батька, грець би побрав того Ярослава.

- Ми брошурку бачили, рекламну, - знизує плечима Максим.

- У вас там що, в школі рекламу роздають? - дивуюсь.

Цього року я послала їх у перший клас у досить хорошу приватну школу. На оплату за навчання нашкрябала зі своєї зарплати. Думала у них там все серйозно і ніяких сторонніх людей не ходить.

- Біля школи роздавали і дехто приносив у клас, - пояснює Денис. - То ти нас поведеш у кафе?

- Не знаю, хлопці. Подивимось.

Не хочеться нічого обіцяти. В мене сьогодні трохи багато роботи. Ще й судове засідання вирішальне. І мені конче його треба виграти, щоб підвищити свій рейтинг. Чим більше в мене буде виграшних справ, тим дорожчі будуть мої послуги і відповідно, я зможу на хорошому рівні забезпечити своїх хлопців.

- Ну будь лас-к-а-а, - протягують жалісливо, склавши долоні до купи.

Ну як я можу їм відмовити? Коли в цю мить вони наче янголята.

- Добре. Я постараюсь звільнитись раніше, - зітхаю, а хлопці кричать від радості. Домоглись свого.

За пів години ми вже на місці. Паркуюсь біля воріт школи і обертаюсь.

- Бувайте хлопці, я вас люблю. Біля четвертої приїду за вами, - посилаю їм повітряний поцілунок і вони роблять те саме. - І постарайтесь сьогодні нікого не побити.

- Добре, мамо, - викрикують в унісон і вискакують з машини.

Спостерігаю, поки вони не зникають за дверима школи і лише тоді їду зі спокійною душею.

Добравшись до роботи, завалююсь у свій невеличкий кабінет з вузьким віконцем, і берусь за справи.

Через хвилин п'ятнадцять плідного сидіння за ноутбуком, в двері стукають і заходить Ігор з паперовим стаканчиком кави у руці. Високий блондин з блакитними очима і найкращий адвокат міста. Він професіонал у своїй справі і в нього незліченна кількість клієнтів, а ще стільки ж стоїть у черзі, щоб попасти до нього на прийом. Захоплююсь ним і сподіваюсь, що колись теж матиму такі результати. Мені сильно пощастило працювати з Ігорем поруч, його кабінет навпроти мого. Ми часто перетинаємось, спілкуємось і останнім часом він почав проявляти до мене увагу. Ми навіть декілька раз зустрічались, але нічого серйозного.

- Ось тримай, - підходить, подає каву. - Маєш невиспаний вигляд.

- Висплюсь на пенсії, - посміхаюсь і смакую гарячим напоєм. - Стільки справ, нічого не встигаю. Ти ж знаєш, як це буває з дітьми.

- Ні, не знаю, - хмикає і обходить стіл, присідає на його поверхню поруч зі мною і кладе долоню на мою руку. - Але сподіваюсь в майбутньому дізнаюсь.

Натяк зрозуміло, але я взагалі не впевнена, що він готовий до такого. Ігор не знає моїх хлопців. Останнього мого кавалера вони облили гарячим супом. Він тоді обпік ну дуже ніжні місця, що декілька днів ходити не міг.

- Ох, я така зайнята, - зітхаю, уникаю продовження теми. - Ще маю сьогодні судове засідання.

Висмикую руку і підсовуюсь до ноутбука. Вдаю, що буду працювати. Ігор розуміє мій настрій, встає і відходить.

- Боїшся, що програєш? - запитує по діловому. Повільно проходжується моїм ну дуже тісним кабінетом.