Розділ 1_1

- Швидко, хлопці, інакше підете до школи пішки, - погрожую вкотре.

Ранок як завжди шалений і я нічого не встигаю. Мої шибеники рознесли всю кімнату, шукаючи... Якщо чесно я не знаю, що вони шукали. Інколи їм не потрібна причина для того, щоб дім стояв догори дригом.

- Я готовий, - вискакує у коридор Максим з наплічником у руці.

- А де твій брат? - цікавлюсь, схрестивши руки на грудях.

- Він шукає пістолета, - дивиться на мене невинним поглядом.

- Нащо він йому? - хмурюсь.

- Ми хочемо взяти пістолети до школи, - вибігає з кімнати Денис і показує мені іграшку, мотає нею перед собою.

- Хлопці, ви йдете вчитись, а не гратись. Залиште пістолети вдома, - намагаюсь говорити командним тоном.

- Ні, - лунає впертий протест.

Вони швидко ховають іграшкові пістолети у наплічники, не давши мені жодного шансу відібрати їх.

- Гаразд, - важко зітхаю, не маю часу з ними зараз сперечатись. - Але якщо до мене дзвонитимуть зі школи, що ви когось ними обстріляли. Начувайтесь, - погрожую пальцем. - Будете покарані на місяць.

Хлопці мило посміхаються і кивають, вдають, що послухались. Я ж то знаю, що без пригод вони не можуть. Навчальний рік лише почався, а мене вже декілька раз викликали через бійки. Не розумію, в кого вони такі вдались?

Нарешті ми виходимо з квартири. У дворі нас чекає моя старенька машина. Вона хоч не нова і часто глохне, але сильно мене виручає. І це перший власний транспорт, чим я тішусь.

Саджу хлопців на заднє сидіння, сама за кермо. Повертаю ключ і машина скрегоче, дуже неохоче заводиться. Видихаю з полегшенням, цього разу без пригод.

- Пристебнулись? - оглядаюсь назад і бачу, що вони вже штовхаються. - Що ви вже не поділили?

Хлопці миттю заспокоюються, хоч знаю, що це не надовго.

Поволі виїжджаємо з двору. Водій з мене ще так собі, тому стараюсь їхати акуратно. Не вистачало ще врізатись у якусь дорогущу іномарку, тоді замість внеску за квартиру в кредит, усі гроші підуть якомусь дяді.

- Мамо, а ти нас повезеш сьогодні у кафе? - запитує Денис.

- Яке ще кафе? - зиркаю на дітей крізь дзеркало заднього виду.

- У “Дитячий світ”, ти нам обіцяла, - продовжує Денис, а Максим згідно киває.

- Не пам'ятаю такого, - дратуюсь, бо саме в цю мить мене підрізає якийсь телепень. Хочеться облаяти, але в салоні діти. Хоч у моїх хлопців словниковий запас таких словечок більший ніж у мене. - Що це за кафе?

- Ну ми ж проходили повз нього, - пояснює Максим. - Коли гуляли в парку. Воно тоді ще було закрите, а сьогодні відкриття. Ми хочемо туди. Ми хочемо на боулінг.

- Боулінг? - щиро дивуюсь.

- Там всередині, - викрикує Денис. - Там багато чого цікавого буде. Усі діти туди йдуть.

- Звідки ви все це знаєте? - не витримую, оглядаюсь. Вони дивляться на мене широко розкритими темними оченятами. Погляд як у батька, грець би побрав того Ярослава.

- Ми брошурку бачили, рекламну, - знизує плечима Максим.

- У вас там що, в школі рекламу роздають? - дивуюсь.

Цього року я послала їх у перший клас у досить хорошу приватну школу. На оплату за навчання нашкрябала зі своєї зарплати. Думала у них там все серйозно і ніяких сторонніх людей не ходить.

- Біля школи роздавали і дехто приносив у клас, - пояснює Денис. - То ти нас поведеш у кафе?

- Не знаю, хлопці. Подивимось.

Не хочеться нічого обіцяти. В мене сьогодні трохи багато роботи. Ще й судове засідання вирішальне. І мені конче його треба виграти, щоб підвищити свій рейтинг. Чим більше в мене буде виграшних справ, тим дорожчі будуть мої послуги і відповідно, я зможу на хорошому рівні забезпечити своїх хлопців.

- Ну будь лас-к-а-а, - протягують жалісливо, склавши долоні до купи.

Ну як я можу їм відмовити? Коли в цю мить вони наче янголята.

- Добре. Я постараюсь звільнитись раніше, - зітхаю, а хлопці кричать від радості. Домоглись свого.

За пів години ми вже на місці. Паркуюсь біля воріт школи і обертаюсь.

- Бувайте хлопці, я вас люблю. Біля четвертої приїду за вами, - посилаю їм повітряний поцілунок і вони роблять те саме. - І постарайтесь сьогодні нікого не побити.

- Добре, мамо, - викрикують в унісон і вискакують з машини.

Спостерігаю, поки вони не зникають за дверима школи і лише тоді їду зі спокійною душею.

Добравшись до роботи, завалююсь у свій невеличкий кабінет з вузьким віконцем, і берусь за справи.

Через хвилин п'ятнадцять плідного сидіння за ноутбуком, в двері стукають і заходить Ігор з паперовим стаканчиком кави у руці. Високий блондин з блакитними очима і найкращий адвокат міста. Він професіонал у своїй справі і в нього незліченна кількість клієнтів, а ще стільки ж стоїть у черзі, щоб попасти до нього на прийом. Захоплююсь ним і сподіваюсь, що колись теж матиму такі результати. Мені сильно пощастило працювати з Ігорем поруч, його кабінет навпроти мого. Ми часто перетинаємось, спілкуємось і останнім часом він почав проявляти до мене увагу. Ми навіть декілька раз зустрічались, але нічого серйозного.

- Ось тримай, - підходить, подає каву. - Маєш невиспаний вигляд.