Як стати єретичкою та опинитися на вогнищі

Once upon a time Казкар намагався всидіти, схрестивши ноги, на тому, що можна було б назвати місяцем. 

Звичайно, він прекрасно розумів, що так званий Місяць - це всього лише освітлена Сонцем частина Луни. Тобто космічної каменюки приблизно округлої форми, об які забиваються астероїди, що намагаються долетіти до планети від чого на ній утворюються кратери. 

Однак місяць ось він, темно-сірий та вузькорогий, вкритий білими квітами, на якому так страшенно важко, блін, всидіти, схрестивши ноги. 

Хоча деяким драконам, які вже давно стали людьми, легко вдається такий трюк. Тицяти пальцем, звичайно, не будемо. 

Хоча. 

Наш Райдужний дракон преспокійненько сидів на такому ж самісенькому місяці, тільки алебастрово-білому, усипаному алими квітами, й опромінював оточення прекрасним безтурботним обличчям. 

Насправді у просторі навколо ширяло багато усіляких космічних тіл. Різних відтінків та форм, треба сказати. Але всі вкриті квітами, які виросли незрозумілим чином, адже, за логікою, пустити коріння в безповітряному просторі неможливо. 

Та-та, якби квіти могли, вони б добряче посміялися з нас, таких логічних, й нагадали, що ми не в задачнику з фізики. 

Ми у казці. 

... 

Річ у тому, що хлопці опинилися в гостях у Лунної відьми. Саме так її назвали мешканці світу, навколо якого носилися всі ці космічні тіла, на яких вона й мешкає. 

Вони, чи бачте, доміркували, що дуже почесно називати відьмою дівчину з вугільною шкірою та сяючими білими волоссям й очима. 

Як ми побачимо пізніше, вони там не дуже блискучі в мистецтві логіки. 

Казкар знову спробував сісти, як дракон схрестивши ноги, на місячному розі. Звичайно ж, безрезультатно. 

Сплюнувши, сів боком, звісивши ноги в розмальованих Босхом мартінсах назустріч нескінченності. Й взявся за те, що добре вміє робити - наливати всім присутнім міцну чорну каву, яку приніс із собою. 

Куртка Казкаря, яку йому подарували далекі друзі, може змінювати розмір залежно від погоди й балує погляд яскравими та рухливими космічними фарбами. 

А ще має бездонні кишені, в яких хлопець носить термос, чашки, смаколики, вершки та лікери, кавові зерна й спеції, сувеніри з різних світів. 

Коротше, краще ніколи не просити його вивернути кишені. 

Казкар налив каву у високий стаканчик, подумав трохи та додав вершків. Поклав його на ширячий повз камінчик та підштовхнув у напрямку Лунної відьми. 

Такий же стаканчик, тільки з чистою чорною кавою, відправив Райдужному дракону та налив собі. 

Дівчинка зробила ковток кави, на мить завмерла й перевела свої здивовані променисті очі на Казкаря. 

- Яких, виявляється, див мені неста, поки я марнотрачу час у цій дірі. Я ніколи не пробувала нічого подібного. Що ж це за чудовий напій? 

- Це кава, приготована в джезві на невгасимих вугільцях. Ніколи не пробувала каву? 

Дівчина заперечливо похитала головою й зробила ще один ковток. Дракон розплющив свої райдужні очі та з цікавістю подивився на неї. 

- Вибач, щось я не вдам, ти звідси нікуди не відлучаєшся? 

- Я ніколи ніде не бувала, крім світу, навколо якого ми кружляємо. 

- І до тебе ніхто не навідується? 

- За багато тисяч років ви перші, хто потрапив сюди. 

Казкар та Райдужний дракон здивовано перезирнулися. 

- Тисяч років? Тепер розуміло, чому ти спочатку намагалася нас спопелити. 

Дівчинка сумно посміхнулася, зітхнула й зробила ковток кави. 

... 

Ніхто не знає, як чи коли з'явився світ, навколо якого нескінченно кружляють камені, усипані квітами. Навіть сама Лунна Відьма, вже й ми будемо так її звати, не пам'ятає. 

Просто одного разу вона прокинулася та почала спостерігати світ, навколо якого кружляла. 

Спочатку не було на що дивитися. Тільки безкраї води. Наша героїня розважала себе тим, що підганяла камені ближче до світу - тоді вода йшла хвилями й витягувалася овалом. А потім знову набувала форми кулі. 

Через деякий час у воді почало зароджуватися життя, з'являлася суша та почалися всі відомі нам принади еволюції. У тому числі й виникнення домінуючої, але аж ніяк не найрозумнішої форми життя. 

Як місцеві жителі дізналися про Лунну відьму, то історії невідомо. Однак вони дали їй ім'я та прийняли за свою богиню. 

... 

Дівчина зробила паузу на ковток кави. 

- І ось уже кілька сотень років вони приносять мені одне одного у жорстокі криваві жертви. Розділилися за кольором шкіри, довжиною хвоста або стилем одягу, щоб битися в ім’я моє. 

Казкар із драконом не здивувалися. Це спостерігалося ними не раз. 

Проте жвавий дракон вирішив продовжити розпитування. 

- Тобі це подобається? 

- Та кому це може сподобатися? 

- Чому б тоді тобі не спуститися та не зупинити їх, не привести до тями? 

- А я вже спускалася. Говорила про мир, науку, мистецтво та задоволення, про те, що все це краще за релігію із війною. Вони назвали мене єретичкою за мої промови, зідрали з мене шкіру та спалили мене ще живою, під молитви мені ж. Відчуття, так би мовити, не з приємних. Знадобилося багато часу, щоб потім воскреснути. 

Казкар аж захлинувся. 

- Чому ти не підеш зовсім? Ти ж така сама, як і ми, вільна подорожувати. 

- Мені їх шкода. Бачиш ці квіти? Раз на кілька десятиліть з них починає падати пилок. З білих квітів - співчуття, алі сиплять пилок любові. Якщо зібрати достатню, щоб розпорошити по всьому світу, сам світ просочиться любов'ю та співчуттям. От я й збираю. Накопичу на весь світ, розпилю та й піду собі. 

- Гадаєш, допоможе? 

- Це їхній шанс. Скористаються вони ним чи ні, нехай вирішують самі.