Дивна казка

Once upon a time по стіні будинку, забувши про гравітацію та закони фізики, вгору підіймалися... Втім, ні.  

Почнемо з шістнадцятиповерхового будинку біля моря. Й того, що на самому краю даху сиділа Літо.  

Сонце припікало нещадно, немов намагаючись обпалити весь світ до самого ядра. Жодного подиху вітерцю. Повітря завмерло, забувши, що воно призначене для дихання. 

Літо така погода не турбувала. Цій смуглявій, спортивного вигляду брюнетці спека або мороз – немає різниці. Чи має значення температура, коли вічність кружляє у твоїх очах? 

Раптом, прямо перед Літо, ледь не у неї на колінах, з'явилася пухка білявка. І, звичайно ж, відразу почала завалюватися назад. Край даху, це вам не жарти.  

Літо різко схопила білявку за полу шкіряної куртки та потягнула на себе. Після деякого борсання дівчата змогли всістися поруч. 

Білявка покачала ногами в різнокольорових кедах. 

– Що було б, якби я впала? 

– Можливо, розсипалася б зоряним пилом. Можу тебе зіштовхнути. Тоді ми дуже скоро дізнаємося, що стане, якщо зірка впаде на землю. 

– Цікавий експеримент. Зараз з'явиться Казкар, давай на ньому й спробуємо? 

Літо пирхнула. 

– Ти ж знаєш, який він розсіяний. Може не помітити, що падає. Або відчути запах кави та й зовсім зникнути. Ти більш надійна в цьому сенсі. 

З іншого боку Літо з'явився об'єкт обговорення. Дивно, але Казкар зняв свій улюблений светр. Залишився в безрозмірній футболці з трьома кумедними совами на грудях.  

Светр, однак, зав'язав на поясі рукавами. Мабуть, фізично не міг розлучитися з улюбленим предметом гардероба. 

Літо закотила очі.  

Зірка, у якої вуста та мовчання ніколи не зустрічалися, уточнила: 

– Де ти взяв цю футболку? 

– Розповім пізніше. У нас гості. 

Тріо в унісон подивилося вниз. 

Там, прямо на стіні, не заморочуючись законами фізики, йшли неймовірно красива дівчина та великий білий пес.  

Ми з вами, ледве глянувши, відразу впізнали б її. Бірюзова шкіра, бузкове волосся, загострені вуха. Одягнена в хмару лимонного кольору. 

А-Капела. 

Великий білий собака, що нагадує алабая, не відставав від господині ні на крок. Якщо придивитися, можна помітити, що у собаки дивні вуса сома та червоні лапи. А в іншому – звичайнісенький собі собака. 

Не скажеш, що він насправді величезна риба, що літає всесвітом.  

Дійшовши до вершини, дівчина посміхнулася відразу всій компанії. Пес тут же поліз облизувати лайливу Зірку. А-Капела похитала головою, зітхнула. Повабила пазуристим пальцем. 

А потім відкинулася назад, впавши в перлову хмару, яка взялась нізвідки. 

… 

– Я ніколи не бачив світу, де нормально бути привидом. Вони є звичайною частиною життя. Після смерті повертаються до своєї сім'ї або відправляються в подорожі. Можуть бути невидимими для всіх, крім тих, до кого прийшли. Навіть ненадовго взяти чиюсь тілесність. Кажуть, одного разу до хлопця повернувся мертвий друг. І що ви думаєте? Вбрався в його тіло та махнув у бордель.  

Барабанщик теревенив, не зупиняючись ні на хвилину й водночас міцно обіймаючи Зірку. Та встигла проклясти його тридцять разів, але все одно задоволено посміхалася.  

Одного разу вона врятувала Барабанщика. Подарувала йому нове, дивовижне життя. І подругу для мандрів. Що ще потрібно, щоб бути щасливим? 

Хлопець виглядав так само, як в дивовижній кав'ярні. Бузкова шкіра, зелене волосся. Джинсовий жилет й довга спідниця. Тільки руки прикрасились чорним та білим скрученим татуюванням. Незрозумілим й витонченим.  

Казкар також отримав свою порцію обіймів до хрускоту. Як тільки він зміг дихати, попередив: 

– Літо обіймати не рекомендую. Можна отримати по шиї. Або втратиш голову й підеш за нею, зітхаючи. Ну, і все одно отримаєш по шиї.  

Літо пирхнула і розкрила обійми. 

– Бреше. Я із задоволенням обійму найдивовижнішого музиканта у всесвіті. І навіть бити або зачаровувати не буду. 

– Це чудово. А то я прив'язаний до своїх барабанів. Та А-Капелі, куди я від неї дінусь. 

Чудова компанія вирішила відправитися на пошуки кави. 

… 

– Цей привид повторює щось на кшталт віршів. Ненавиджу вірші. 

Літо голосно засміялася та обернулася до Казкаря. 

– Слухай, пупсику, якщо ми почнемо перераховувати все, що ненавидить наша Зірка, чи встигнемо ми до кінця часів? 

Барабанщик нагострив вуха. 

«Час стрімко тікає, вода 

Має всі мрії знести. 

Як не лишитись розума? 

Якщо той час є ти.» 

– Люба, ти прискіпуєшся. Як на мене, досить непогано. Незрозуміло, звичайно. Але хто сказав, що завжди все повинно бути зрозуміло? 

Зірка пирхнула і забурмотіла щось непристойне собі під ніс. 

Невеличке містечко було повне зелені та перехожих.  

З усіх боків росли дерева, кущі. То тут, то там зеленіли газони. Солодкий запах квітів ширився у повітрі. Легкий вітер приносив аромати луків та нагрітої землі.  

Під ногами у всі боки розбігалися стежки, вимощені сірою плиткою. Дуже тонкі, для одного перехожого. Широкі, по якому міг проїхати транспорт. Якби тільки він тут був. Поки наша компанія гуляла містом, бачила тільки пішоходів.  

Перехожі були двух типів. 

Одні матеріальні і яскраві. У кольоровому одязі різних стилів та фасонів. Іноді зустрічалися барвисті наряди, прикрашені чарівними візерунками. І ніяких темних відтінків. 

Інші перехожі були нематеріальні. Напівпрозорі силуети, більше схожі на перламутровий або сірий туман, який прийняв антропоморфну подобу.  

Привиди та живі прогулювалися пліч-о-пліч. Великими галасливими компаніями. Або парами.