Маленька киця

Once upon a time маленька киця сиділа у купі опалого листя.  

Вона б плакала від горя, але вже не мала змоги. Для довгого страждання потрібно багато сил, а у маленької киці їх вже майже не лишилося.  

Вона просто дивилася на байдужих  перехожих, що прямували повз з кам’яними обличчями. 

Давним-давно, цілих кілька тижнів тому, якщо говорити людською мовою, маленька киця була щасливою.  

Вона проживала у невеличкому будиночку разом з братом та своєю людиною.  

Це такий великий та потішний безхутряний двоногий. Який завжди пахне рідним та близьким.  

Але одного разу двоногий зник.  

Натомість прийшли злі двоногі й вигнали маленьку кицю та її брата на вулицю.  

Вони довго блукали разом.  

Дуже хотілося їсти. Але їжі ніде не було.  

А потім на них напали великі та зубасті, на чотирьох лапах й з дуже різким запахом від хутра.  

Маленька киця та її брат з переляку розбіглися у різні сторони. 

З тих пір вона не бачила своє друге найближче створіння.  

Згадавши про це маленька киця знову заплакала.  

А ще так сильно хотілося їсти.  

Раптом поруч, прямо в цю купу палого листя присів інший двоногий.  

Він пах дивно. Чужакувато. Але тікати вже не було сил.  

– Йой, малеча. А що це ти тут поробляєш? 

Голос чужого двоногого виявився дуже приємним. 

… 

Вулицею йшов юнак.  

Волосся стирчало у різні боки й, здавалось, ворушилось само по собі. Розтягнуті сверт та штані, кімнатні капці – обурливо безглуздий зовнішній виляд його ніскілечки не турбував.  

Казкар йшов та посміхався.  

Юнак, чи бачте, попав у місто, де таким вбранням нікого не здивуєш.  

А посміхатися самому собі то взагалі вважається пристойним. Більшість перехожих саме так й робить.  

Раптом Казкар побачив дивну маленьку кицю, що сиділа у купі палого листя. Й зупинився поруч.  

… 

– Дракончику, друже. Дай-но вершків якихось чи щось інше їстівне. У мене чарівна гостя.  

Казкар увірвався ураганом. Втім, як завжди.  

Цього разу кудлате чудовисько притягнуло маленьку сумну кицю.  

Дракон, власник кав’ярні, що сама по собі світ, ніскілечки не здивувався.  

До нього, якщо хочте знати, постійно заносить усіляких дивних гостей. А Казкар взагалі свояк. Най кудлатий та безглуздий.  

Ще дракон не здивувався, тому що на стійці з прозорого, сяючого живим внутрішнім світлом каменю сидів кіт. Великий, нахабний та впевнений у собі.  

Цей кіт з’явився деякий час тому, весь поранений та голодний. Довго блукав, але нарешті прийшов, куди треба.  

Й одразу заявив, що чекає на сестру.  

… 

Маленька сумна киця спершу не повірила очам. Адже чужий двоногий приніс її до брата.  

Решта вже не має значення.  

Киця застрибнула на стійку та потерлася боком о рідного й близького.  

Знайшла. Тепер не самотня.  

Тепер не загублена та нікому не потрібна.  

Дракон увімкнув кавомолку.  

Крупні зерна з яскравим ароматом посипались у жерло перетворюючись на порошок.  

Дрібний помел, якщо хочте знати, розкриває таємні резерви кави.  

Казкар тим часом у маленькій ступці перетирав листя свіжої м’яти та карамель.  

М’ята – перший засіб для файного сна. Без видінь, комарів й турбот.  

Маленька киця та її брат спостерігали.  

Скоро все буде добре.  

… 

Людям часто сняться кошмари.  

Навіть найбезтурботнішим.  

Навіть добрим, тим, хто піклується про інших.  

Таким, мабуть, навіть частіше. Адже ці люди найуразливіші.  

Хтось думає, що людина піклується про інших саме для цих інших. Проте ні.   

Для себе.  

Тому що без цих інших серце на клаптики й життя стає як чорна гума. Скільки не тягни, лише розтягуєш агонію.  

– Ну-мо хутко прокинься! 

… 

Маленька киця здригнулася й прокинулась. Під нею було щось велике та м’яке. Потім це щось схлипнуло й засопіло, виявившись її рідною та близькою людиною. 

Живою. Існуючою. Тут та зараз.  

В узголів'ї ліжка сидів брат, сяючи очами у темряві.  

Маленька киця, якби знала, то сказала б, що у сплячої людини дуже засмучений вираз обличчя.  

По спальні майже відчутно розповзалася гірка журба.  

Маленька киця присунулася поближче до людини й замуркотіла.  

Дурний сон, дивним чином розділений з тваринами, почав відступати слідом за тишею. 

Людина уві сні ледь посміхнулася.  

… 

На столі парувала велика чашка кави, прикрашена збитою з вершками та карамеллю м’ятою.