1.

Гаряча вода вдарила в обличчя. Я підхопила її долонями й почала вмиватися, розтираючи щоки до почервоніння. Намагалася змити фарбу, але марно: вона в'їлася в шкіру, наче клеймо красильні.

Дівчата з першої артілі нарешті відставили порожній таз, і ми відійшли до лавок переодягатися.

— Нарешті, — пробурмотіла я.

На сьогодні все. Як же я втомилася.

Я спробувала випрямитися — у спині глухо затріщало, і випростатися вдалося тільки з другого разу. Тіло нило так, наче мені було не двадцять три, а всі тридцять п'ять.

Довкола гомоніли. Хтось тихо сміявся, хтось охкав, розминаючи затерплі плечі, а хтось спокійно збирав речі, давно призвичаївшись до такої рутини. Мені ж ця праця досі давалася важко.

Дівчата хутко пакували вузлики. Надворі вже тупотіли копита: на нас чекав віз, який мав розвезти всіх по домівках.

Двері зі скрипом прочинилися, і до комірки зазирнула Ноя — дівчина, з якою ми працювали поруч. Подругою я її не вважала, але життєрадісність, з якою вона трималася після виснажливої зміни, щоразу мене дивувала. У свої двадцять вісім, маючи трьох дітей, вона досі виглядала дівчиною на виданні: рум'яна, круглолиця, з товстою косою до пояса.

До кімнати сходилися й інші робітниці. Я опустилася на лавку й витягнула ноги, намагаючись розім'яти натруджені м'язи.

— Ой, Яміно, ти ще тут? — Ноя всміхнулася, дивовижно свіжа попри роботу від самого світанку. — А я сподівалася, що хоч перевдягнуся на самоті.

Я заплющила очі й лише знизала плечима. Сил на балачки не було.

— Без нас усе одно не поїдуть, — видихнула я, не ворушачись. — Хотілося просто посидіти в тиші.

— Ой, та я ж швидко! — Ноя анітрохи не образилася й зачовгала ближче. — Але ну й день сьогодні, га? Руки просто віднімаються!

Вона зашурхотіла торбою, витягуючи змінний одяг. Її робоча блуза просякла пилом — її давно пора було випрати.

Я кивнула, слухаючи шурхіт тканини. Про спокій можна було забути, але поруч із невгамовною Ноєю мені чомусь ставало трохи легше.

— Чого ти сьогодні так довго? — запитала я, застібаючи ґудзики на сукні.

Вона на мить завмерла з чистою хусткою в руках і зітхнула:

— Та я ж хотіла домовитися, щоб мені ще трохи роботи додому давали.

Короткий перепочинок усе ж повернув мені сили: тепер я принаймні могла підвестися без стогону. Я глянула на Ною. Вдома на Ною чекали троє дітей, яких треба було годувати. Її чоловік кілька років тому подався на шахти десь у глибині Крестона — і відтоді жодного листа, жодної звістки. Ноя мусила братися за додаткову роботу, аби прогодувати родину.

— Несправедливо, — буркнула я собі під ніс.

Я уважно оглянула вулицю. Варто було нам із Ноєю ступити за поріг, як ноги одразу загрузли в глибокій багнюці. Осінній дощ, що пройшов годину тому, розмив дорогу, і тепер вона чавкала під підошвами. Холодна, важка грязюка миттю обліпила щиколотки.

До горла підступили сльози. Хотілося закричати чи просто розридатися посеред вулиці від самої думки, що вдома, валячись з ніг від утоми, мені доведеться відмивати й шкребти свою єдину пару взуття.

Ноя тим часом, підібравши спідницю, спритно перестрибувала між рідкісними сухішими острівцями, поспішаючи до воза. Коні біля нього вже нетерпляче переступали з ноги на ногу.

Дівчата — хоча зараз, із розмазаною по обличчях фарбою та зсутуленими спинами, нас навряд чи хтось назвав би дівчатами, — щільно сиділи на краю дерев'яного настилу, безвільно звісивши ноги. Сіно, підстелене, щоб хоч трохи пом'якшити нещадну тряску, просякло сирістю й пахло гниллю. Холод від нього пробирав крізь одяг. Над возом зависла похмура тиша.

Віз важко здригнувся, колеса зі скрипом прокрутилися в багнюці, і двійко худих, змучених коней повільно потягли нас розбитими вулицями містечка. Пара з їхніх ніздрів виривалася густими клубами.

Щойно ми рушили, тиша розвіялася, і над возом здійнявся гамір: дівчата з першої артілі дзвінко й навіть весело щось обговорювали, старші жінки неквапно ділилися домашніми клопотами, а скраю хтось упівголоса лаяв погоду й прискіпливого наглядача. Голоси змішувалися з тупотом копит і брязканням кінської збруї. Я слухала це багатоголосся, ловлячи окремі слова й зовсім не вникаючи в суть чужих розмов.

Хоч ми й виросли на цих трьох нещасних вулицях, я майже нікого з них не знала. Моє дитинство минуло в зовсім іншому світі — серед пишних святкувань, шелесту дорогих тканин і безтурботного, ситого щастя. Тоді ці люди були для мене розмитими силуетами за вікнами батьківського екіпажу.

Тепер же я опинилася серед них, і від колишніх ілюзій нічого не залишилося. Я досі не могла до кінця повірити, що це моє життя. Навколишній світ здавався чужим, брудним і надто гучним.

І все ж я потроху звикала. За два місяці руки погрубішали, спина вже не так сильно боліла вечорами, та й брудні вулиці містечка більше не викликали колишньої огиди. Просто сьогоднішній день видався важчим за інші. Я вчилася жити, як усі тут, хоча досі не могла збагнути, звідки в цих дівчат щодня бралися сили важко працювати, сміятися й будувати плани на майбутнє.

Колеса з'їхали з багнюки й гучно застукали по бруківці — ми виїхали на головну площу. Їхати стало ще важче: віз трусило й кидало з боку в бік, тож порожній мішок за спиною вже не рятував від ударів об дерев'яні дошки.

Обідньої пори площа кишіла людьми. Торговці розкладали крам просто на землі або на брудних тимчасових прилавках, захаращуючи й без того вузький проїзд. Вони навперебій гукали покупців, сперечалися за кожну копійку й вихваляли свій товар. Звідусіль тягнуло свіжим хлібом, гнилою городиною та кінським потом.

Крізь суцільний гамір проривався різкий, поставлений голос глашатого:

— Гей, народе, слухай сюди! Великий набір до дослідників Воріт! Хто хоче стати героєм? Хто хоче вирватися зі злиднів і здобути місце при дворі? Долучайтеся до наших земляків! За кожного, хто запишеться, одразу виплатять добрі гроші! Дзвінке срібло для вашої родини! Не проґавте свій шанс — підходьте до ратуші!