Сорок Плюс Один Труп

Глава 18. Сорок п’ять хвилин

Лорен приїхала першою.

Не навмисно. Просто зустріч, яка мала закінчитися об одинадцятій сорок п'ять, закінчилася об одинадцятій двадцять, бо власник приміщення нарешті зрозумів, що ніхто не збирається сперечатися з ним про шість паркомісць до кінця життя. Лорен вийшла з офісу, побачила в календарі 12:15 — Ноа, вирішила, що не поїде назад за ноутбуком, і через двадцять хвилин уже сиділа біля вікна невеликого ресторану в Декейтер.

Вона замовила воду.

Потім чай.

Потім відкрила електронну пошту й одразу закрила, тому що це був обід, а не ще один спосіб працювати в іншому кріслі.

Ноа запізнювався.

На три хвилини.

Лорен подивилася на годинник.

На п'ять.

На сьомій хвилині їй прийшло повідомлення.

Parking. This town hates me.

Вона написала:

Town doesn't know you.

За хвилину:

Then the feeling is entirely one-sided.

Лорен поклала телефон екраном донизу.

Коли Ноа нарешті з'явився, він був без піджака, з backpack на одному плечі, волосся ще трохи вологе після дощу. Не побачив її одразу. Зупинився біля входу, оглянув зал, пропустив офіціантку з тацею, потім помітив Лорен.

І усміхнувся.

Не тією усмішкою, яку люди використовують, коли хочуть показати, що раді тебе бачити.

Він просто зрадів.

Лорен раптом дуже гостро відчула свої сорок два.

Не через нього.

Через себе в двадцять шість, яка теж колись заходила в ресторан, бачила когось потрібного й не встигала нічого сховати на обличчі.

— Дев'ять хвилин, — сказала вона, коли Ноа сів.

— Вісім.

— Дев'ять.

— Я дивився на годинник.

— Я теж.

— Мій точніший.

— Чому?

— Молодший.

Лорен узяла меню.

— Ще слово про вік — і їсте самі.

— Я говорив про телефон.

— Звичайно.

Він скинув backpack під стіл.

— Я приніс докази.

— Чого?

Ноа дістав папку.

Лорен повільно опустила меню.

— Ні.

— Ви навіть не знаєте.

— Ви принесли на обід папку.

— Там windows.

— Я встановила тридцятихвилинний ліміт на muntins.

— Пам'ятаю.

— Я була щедра.

Ноа відкрив папку.

— Подивіться на це.

— Ноа.

— Одну хвилину.

Він посунув до неї фотографію.

Старий будинок. Не той, який надсилав уранці. Інший ракурс, збоку. Дерев'яні вікна, частина замінена, частина стара. На звороті були його нотатки.

Лорен не хотіла цікавитися.

За хвилину вже питала, чому два сусідні вікна виглядають по-різному.

Ноа ожив.

Не театрально. Просто нахилився ближче, взяв фотографію, показав олівцем.

— Оце, ймовірно, пізніша replacement sash. Бачите пропорції?

Лорен не бачила.

Сказала:

— Так.

Ноа глянув.

— Не бачите.

— Ні.

Він засміявся.

— Добре. Ось.

Офіціантка підійшла саме тоді, коли Ноа пальцем креслив у повітрі уявну лінію через старе вікно.

— Ready?

Лорен:

— Так.

Ноа:

— Майже.

Вони подивилися одне на одного.

— Він готовий, — сказала Лорен.

— Я готовий.

Замовили.

Ноа прибрав фотографії, хоча одну залишив біля свого ліктя.

— Усе. Більше preservation не буде.

— Не вірю.

— Можу говорити про щось інше.

— Наприклад?

Він задумався.

Досить довго, щоб Лорен усміхнулася.

— Оце тривожно.

— У мене було дуже багато windows цього тижня.

— Тридцять вісім.

— Сорок один.

— Ви казали тридцять вісім.

— Знайшли три на rear addition.

— Співчуваю.

— Дякую.

Принесли чай.

Ноа посунув їй цукор, хоча вона не просила. Лорен не використовувала цукор і вже збиралася сказати, але він одразу забрав назад.

— Ви не кладете.

— Ні.

— Я згадав.

Це була дрібниця.

Саме тому вона її помітила.

— Як Рейчел?

— Добре. Машину вже забрала з shop. Ілай вирішив, що подряпина на дверях — battle scar, тому Рейчел тепер не хоче її фарбувати.

— Скільки йому?

— Сім.

— Розумний.

— Не заохочуйте.

Ноа розповів, що Рейчел намагалася продати старий диван і випадково виставила його за двадцять п'ять доларів замість двохсот п'ятдесяти. За перші шість хвилин їй написали одинадцять людей. Один запропонував приїхати негайно з причепом. Інший попросив потримати до наступної середи. Третій хотів знати, чи входять подушки у вартість.

— Вона видалила listing?

— Ні. Змінила ціну.

— І?

— Тиша.

Лорен засміялася.

— Ринок висловився.

— Саме це я сказав.

— І що вона?

— Заблокувала мене.

Їжу принесли швидко.

Далі вони кілька хвилин справді їли.

Без необхідності підтримувати розмову.

Лорен подобалося, що Ноа не боявся тиші. Раніше вона цього не помічала. Можливо, тому що спочатку сама заповнювала кожну паузу питанням, запереченням або нагадуванням про різницю у віці, ніби якщо назвати її першою, вона стане менш видимою.

Тепер Ноа їв сендвіч, переглядав щось у телефоні й не намагався перетворити обід на подію.

Лорен доїла половину салату.

— Ви говорили з Деніел.

Ноа перестав жувати.

Не винно.

Обережно.

— Так.

— Про мене.

Він проковтнув.

— Трохи.

— Що означає «трохи»?

— Він спитав про дітей.

Лорен поклала виделку.

Ноа одразу:

— Не тому, що я...

— Меган.

— Думаю, так.

Лорен дивилася у вікно.

Люди йшли тротуаром. Чоловік із маленьким білим собакою зупинився біля паркомата. Собака сів у калюжу. Чоловік цього не помітив.

— Я вб'ю Меган.

— Не треба.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше