О 4:37 вечора Джесс зрозуміла, що забула сукню.
Вона стояла біля відкритого багажника в Атенс, тримаючи в одній руці косметичку, в другій — туфлі, і дивилася на місце, де мала лежати довга темно-зелена сумка.
Місце було порожнє.
Бен поставив свою валізу на асфальт.
— Що?
— Нічого.
Він подивився в багажник.
— Сукня?
Джесс зачинила очі.
— Не говори.
— Я не...
— Ти вже сказав.
— Це було питання.
— Воно мало інтонацію.
Бен перевірив заднє сидіння.
— Тут немає.
— Я бачу.
— Може, в тебе...
— Немає.
— Добре.
— Не кажи «добре».
— Що мені казати?
— Нічого.
Він кивнув.
Джесс подивилася на годинник.
Welcome reception починався о шостій.
Готель був у десяти хвилинах ходьби.
Сукня — в Атланта.
Якщо не виросли крила, проблема була досить простою.
— Я піду в джинсах.
— Можеш.
— Не можу.
— Тоді купимо.
— За годину?
— Так.
— У п'ятницю?
— Так.
— В Атенс?
— Джесс.
Вона подивилася.
— Ми не в пустелі.
Це було настільки очевидно, що дратувало.
Телефон завібрував.
MADDIE: where are you
Джесс:
JESS: hotel
MADDIE: come now Ейвері is losing it
Джесс:
JESS: why
Три крапки.
MADDIE: Тревор
Джесс показала Бену.
Він узяв валізу.
— Сукню потім.
— Це пастка.
— Що?
— Якщо ми підемо туди зараз, я вже не вийду.
— Тоді спочатку сукня.
Телефон задзвонив.
Ейвері.
Джесс подивилася на Бена.
— Не бери, — сказав він.
Вона взяла.
— Привіт.
— Джесс, ви вже в Атенс?
Бен повільно пішов із валізою до готелю.
Зрадник.
— Так.
— Можете приїхати?
— Що сталося?
На тому кінці хтось крикнув:
— It's historically accurate!
Ейвері:
— Тревор привіз neon табличку.
Джесс притисла пальці до перенісся.
— Який табличку?
— Я не знаю, що він означає.
На задньому плані Тревор:
— IT'S AN ARTIFACT.
— Що на ньому написано?
Пауза.
Ейвері тихо:
— “BAD DECISIONS — UPSTAIRS.”
Джесс сперлася на машину.
— Господи.
— Він каже, що це ваше.
— Не наше.
— Картер! — закричав Тревор десь далеко. — DON'T DENY HISTORY!
Джесс завершила дзвінок.
Бен стояв уже біля входу.
Чекав.
— Що?
— Нам потрібна сукня.
Меган приїхала о 5:02.
Деніел — за кермом.
Волтер залишився в Атланта у його сусідки, і Меган дорогою тричі запитала, чи він точно буде в порядку.
На четвертий Деніел сказав:
— Я можу подзвонити йому.
— Дуже смішно.
— FaceTime.
— Замовкни.
Деніел усміхнувся й повернув на Milledge.
Меган дивилася у вікно.
Будинки.
Старі дерева.
Студенти.
Машини, припарковані так, ніби правила були особистою образою.
На тротуарі дівчина несла garment bag, каву й вазу з квітами.
Позаду хлопець ніс коробку.
— Повільніше.
Деніел пригальмував.
— Навіщо?
— Не знаю.
Вона дивилася на будинки.
— Давно не була тут удень.
— Ми були кілька тижнів тому.
— Вночі.
— А.
— Це інше.
Він не питав чим.
Меган була вдячна.
Біля будинку вже стояли машини з Georgia, North Carolina, Tennessee, Florida.
Жінка років шістдесяти обіймала двох студенток.
Хтось фотографувався біля сходів.
Двоє чоловіків переносили ящики з водою.
На lawn стояла табличка:
FOUNDERS WEEKEND
WELCOME HOME
Деніел припаркувався за квартал.
— Нервуєш? — спитав він.
— Ні.
Він заглушив двигун.
Меган не рухалася.
Деніел теж.
— Не кажи нічого.
— Я нічого.
— У тебе обличчя.
— Я просто сиджу.
— Погано сидиш.
Він засміявся.
Меган подивилася на свої руки.
— Тут люди, які знали мене в двадцять.
— Так.
— Деякі в дев'ятнадцять.
— Жах.
— Саме.
— Я можу піти першим.
Вона повернулася.
— Навіщо?
— Не знаю. Перевірити територію.
Меган засміялася.
Напруга тріснула.
— Ти працюєш в страхування, не Secret Service.
— Skill set transferable.
— Ходімо.
Вони вийшли.
До дверей не дійшли.
— MEGAN WALSH!
Меган зупинилася.
— Ні.
Деніел:
— Що?
— Не знаю ще.
До них ішла висока блондинка в білому жакеті.
Років сорок.
Може, трохи більше.
Меган дивилася.
Жінка розвела руки.
— Oh my God!
І тоді мозок нарешті знайшов обличчя під двадцятьма роками.
— Керолайн?
— YES!
Вони обійнялися.
Керолайн відступила.
— Look at you!
Меган автоматично:
— Look at you!
Обидві засміялися, бо не мали поняття, що це означає.
Керолайн побачила Деніел.
— Husband?
— Ні.
Надто швидко.
Деніел:
— Деніел.
— Керолайн Price. Pledge class '04.
— Радий познайомитися.
Керолайн знову подивилася на Меган.
— Boyfriend?
Меган відкрила рот.
Деніел мовчав.
Оце було підло.
— Так, — сказала вона.
Вперше.
Слово вийшло без музики.
Без блискавки.
Керолайн:
— Cute.
Меган:
— Дякую.
Деніел:
— Я тут.
— Я знаю.
Керолайн вже питала про Наталі.