Сорок Плюс Один Труп

Глава 10. Справжнє побачення

О 6:12 Меган була готова.

Це стало проблемою.

До сьомої залишалося сорок вісім хвилин.

Деніел написав адресу ресторану ще вранці. Двадцять дві хвилини без заторів. Тридцять одна — зараз.

Виходити рано було безглуздо.

Перевдягатися — теж.

Меган стала перед дзеркалом.

Чорні штани.

Блузка.

Сережки.

Нормально.

Саме цього вона й хотіла.

Нормально.

Телефон лежав на ліжку.

Вона не торкалася його вже одинадцять хвилин, що мало б десь фіксуватися як особисте досягнення.

Пішла на кухню.

Випила води.

Перевірила сумку.

Ключі.

Гаманець.

Помада.

Телефон — на ліжку.

Повернулася.

На екрані було сім нових повідомлень.

Меган знала від кого ще до того, як відкрила.

JESS: Що вдягла?

LAUREN: Не відповідай.

JESS: Чому?

LAUREN: Бо тоді ти почнеш радити.

JESS: Я вмію вдягатися.

LAUREN: Це не те саме.

JESS: Меган???

Меган сфотографувала себе в дзеркалі.

Подумала.

Не надіслала.

MEGAN: нормальний одяг

Джесс:

JESS: фото

MEGAN: ні

JESS: чому

MEGAN: тому що мені 39

Лорен:

LAUREN: Нарешті.

Джесс:

JESS: Я просто хочу побачити.

Меган:

MEGAN: Бен знає, що ти займаєшся цим у п'ятницю ввечері?

За хвилину прийшла фотографія.

Бен сидів на дивані з мискою попкорну й показував у камеру середній палець.

Меган засміялася.

MEGAN: передай що я його теж люблю

Лорен:

LAUREN: Їдь уже.

Меган подивилася на годинник.

6:19.

— Господи.

О 6:48 вона була за квартал від ресторану.

Звичайно.

Припаркувалася.

Не виходила.

Відповіла на два робочі листи.

Потім на один, на який можна було не відповідати до понеділка.

Потім видалила рекламне повідомлення.

6:53.

Меган вийшла.

Ресторан Деніел вибрав невеликий.

Не модний настільки, щоб страви пояснювали п'ять хвилин.

Не гучний.

Не мексиканський торговий центр.

Вона побачила Деніел крізь вікно.

Він уже був там.

Не сидів за столиком.

Стояв біля бару й говорив із літнім чоловіком, який щось показував у телефоні.

Деніел засміявся.

Меган зупинилася біля дверей.

На секунду.

Ніхто її не бачив.

Можна було подивитися на людину, яка не знала, що на неї дивляться.

Це чомусь відчувалося майже нечесно.

Вона зайшла.

Деніел побачив її.

І обличчя змінилося.

Не сильно.

Просто стало її бачити.

— Привіт.

— Привіт.

Літній чоловік теж обернувся.

— О. Я вам заважаю.

— Ні, — сказав Деніел.

— Так, — сказала Меган.

Чоловік засміявся.

— Правильна відповідь.

Він забрав свій напій.

— Гарного вечора.

— Вам теж.

Коли відійшов, Меган спитала:

— Хто це?

— Не знаю.

— Що?

— Він не міг знайти фотографію човна.

— І ти допомагав?

— Так.

— Чому?

Деніел подивився.

— Він попросив.

— Звичайно.

Hostess підійшла.

— Mercer?

Деніел кивнув.

Меган пішла за ними.

— Ти завжди приходиш раніше?

— Майже.

— Наскільки?

— Сьогодні на дванадцять хвилин.

— Я на сім.

— Я бачив.

Меган зупинилася.

— Що?

— Ти стояла через дорогу.

— Ти мене бачив?

— Так.

— І нічого не написав?

— А що мав?

Вона не знайшла відповіді.

Hostess уже чекала біля столика.

— Сюди?

Меган сіла.

Деніел навпроти.

Ніякої лампи.

Ніякої коробки.

Ніякого менеджера з кавоваркою.

Це справді було побачення.

Жах.

Перші сім хвилин пройшли погано.

Не катастрофічно.

Гірше.

Чемно.

— Як день?

— Нормально. Твій?

— Теж.

— Багато роботи?

— Досить.

— У мене теж.

Пауза.

Меган відкрила меню.

Закрила.

Знову відкрила.

Деніел пив воду.

— Ми втратили здатність говорити, — сказала вона.

Він видихнув.

— Дякую.

— Тобі теж погано?

— Жахливо.

Меган засміялася.

Напруга тріснула.

— Чому?

— Не знаю. На парковці було легше.

— Там я думала, що ти злочинець.

— Можу щось украсти.

— Не допоможе.

— Добре.

— І не кажи...

Вона зупинилася.

Деніел теж.

Обидва засміялися.

— Ми це вже робили, — сказала Меган.

— Що?

— Ці репліки.

— Мабуть.

— Треба перестати.

— Згоден.

Офіціант підійшов.

Вони замовили.

Деніел — рибу.

Меган — пасту.

Після того, як меню забрали, стало трохи страшніше.

Не було куди дивитися.

Деніел поклав руки на стіл.

— Ти сказала, була заручена.

— Так.

— Я не хочу допитувати.

— Це вже звучить як допит.

— Тоді забудь.

Меган похитала головою.

— Питай.

— Ви після цього спілкувалися?

Оце вона не очікувала.

Не «чому розійшлися».

Не «він зрадив?».

— Трохи.

— Довго?

— Рік, мабуть.

Вона покрутила воду.

— Він одружився.

Деніел нічого не сказав.

— Не одразу. Через кілька років. У нього двоє дітей.

— Ти його бачиш?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше