У вівторок Джесс отримала конверт із Північної Кароліни.
Справжній.
Паперовий.
З маркою.
Вона побачила його о шостій вечора між рахунком за воду і рекламою стоматолога, який уже втретє обіцяв їй «усмішку, на яку вона заслуговує».
На конверті було написано:
JESS CARTER
DEBT COLLECTION DEPARTMENT
Джесс навіть не зайшла в будинок.
Сфотографувала.
Надіслала Меган і Лорен.
Меган відповіла:
ВІДКРИВАЙ
Лорен:
Не заохочуйте його.
Меган:
Ти теж хочеш знати.
Лорен:
Так. Але з гідністю.
Джесс затиснула пошту під пахвою й розірвала край.
Усередині був чек.
На сорок два долари.
І записка.
Debt forgiven.
Нижче:
But I want my pants back.
Джесс перечитала.
— Бен!
Із гаража:
— Що?
— Іди сюди.
— Я зайнятий.
— Тут про штани.
Пауза.
Бен з'явився у дверях.
— Чиї?
— Оце правильне питання.
Вона простягнула записку.
Він прочитав.
Ще раз.
Подивився на дружину.
— Тревор хто?
— Mills.
— Я мав би знати Тревор Mills?
— Ні.
— Добре.
Він повернув записку.
— А штани?
— Теж ні.
Бен почав іти назад.
— Стій.
— Що?
— Тобі зовсім не цікаво?
— Ти сказала, що двадцять років тому вилізла у вікно в рушнику, а якийсь Тревор дав тобі штани.
— Приблизно.
— Я одружений із тобою двадцять один рік. У мене вже немає категорії «несподівано».
Джесс засміялася.
— Це образливо.
— Це досвід.
Він зник у гаражі.
Джесс написала:
JESS: Він прислав МЕНІ $42.
Меган:
Благородний.
Лорен:
Бухгалтерськи безглуздо.
Меган:
Ти народилася сорокарічною?
Лорен:
Ні. Я просто швидко виправилася.
Наступне повідомлення прийшло від Тревор.
Check your email.
Джесс не сподобалося.
Вона відкрила пошту.
Тема:
FOUNDERS WEEKEND / OLD PEOPLE TABLE
— Ні.
У копії були Меган і Лорен.
І ще сім адрес.
Джесс прокрутила.
Тревор зібрав стару компанію.
Не всю.
Достатньо.
Людей, яких вона не бачила п'ятнадцять, сімнадцять, дев'ятнадцять років.
Хтось відповів майже одразу:
I AM IN.
Потім:
Wait, are spouses coming?
Ще:
Is Talbot still alive?
Тревор:
Pretty sure Mrs. Talbot is immortal.
Джесс усміхнулася.
І раптом побачила ім'я.
Elizabeth Monroe.
Бетсі.
Вона торкнулася екрана.
Адреса була активна.
Тревор додав і її.
Джесс не знала, чому це здивувало.
Бетсі жила далі.
Звичайно.
Десь була всі ці роки, поки троє інших жінок перетворили одну студентську ніч на напівзабуту легенду.
Через хвилину Бетсі відповіла:
I'll be there Saturday. And before anyone asks: I graduated.
Джесс засміялася так голосно, що Бен знову визирнув із гаража.
— Тепер що?
— Нічого.
Він показав на неї пальцем.
— Не починай.
— Що?
— Я теж навчився.
І зник.
Медді зателефонувала о 10:38 вечора.
Джесс уже лежала в ліжку.
Бен читав поруч.
— Привіт.
— Мам.
Одне слово.
Джесс сіла.
— Що сталося?
— Чому одразу щось сталося?
— Ти подзвонила о десятій тридцять вісім і сказала «мам» голосом із дитинства.
— Який у мене був голос у дитинстві?
— Цей.
— Я просто хотіла спитати.
— Питай.
Медді помовчала.
— Ти будеш злитися.
— Уже трохи.
— Це не допомагає.
Бен опустив книжку.
Джесс показала йому долонею: поки ні.
— Медді.
— Можна Емма поживе в мене кілька днів?
Джесс насупилася.
— У тебе?
— Ну, не буквально в мене. У будинку.
— Вона й так живе...
— Не там.
Тепер Бен закрив книжку.
— Де Емма?
— Тут.
— Дай їй телефон.
— Вона не хоче.
— Мені байдуже.
Шурхіт.
Далеко:
— Я сказала, не дзвони їй!
Медді:
— Вона все одно дізнається.
— Дай телефон.
Ще шурхіт.
Потім Емма:
— Привіт.
— Де ти живеш?
— Мам.
— Це просте питання.
— У квартирі.
— Якій?
— Нашій.
— Тоді чому Медді питає, чи можеш ти жити в sorority будинок?
Тиша.
Бен уже встав і шукав окуляри.
Джесс знову показала: сядь.
Він не сів.
— У нас проблема з roommate, — сказала Емма.
— Яка?
— Не велика.
— Емма.
— Вона завела собаку.
Джесс почекала.
— І?
— Великий.
— Наскільки?
— Не знаю. Собака.
На фоні Медді:
— Дев'яносто фунтів.
— Він не дев'яносто!
— Вісімдесят сім!
Джесс прикрила очі.
— Чия собака?
— Кайла.
— У вашій квартирі дозволені тварини?
Ще одна пауза.
— Залежить.
— Від чого?
— Від тварини.
— Емма.
— У нього paperwork.
Медді на фоні:
— Учора не було!
— Замовкни!
Бен тихо:
— Що?
Джесс закрила мікрофон.
— Собака.
— Який?
— Великий.
Бен сів назад.
Собака не входив у його категорію надзвичайних ситуацій.