Глава 3. Ранок після нічого

О 7:12 ранку Джесс прокинулася на дивані, якого не пам'ятала.

Перші кілька секунд це не здалося дивним.

У сорок три роки вона вже знала: якщо не рухатися, мозок іноді сам пояснює, чому болить шия, де ти і навіщо спала в джинсах.

Мозок не встиг.

За стіною щось упало.

— Я в порядку! — крикнула Медді.

Джесс заплющила очі.

Атенс.

Диван.

Орендований будинок дочок.

Половина другої ночі.

Джинси на даху.

Точно.

Вона намацала телефон під подушкою.

Сім пропущених повідомлень.

Два від Бена.

Одне від сестри.

Чотири в груповому чаті, де Меган о 2:37 ночі надіслала фотографію Лорен, яка спала в кріслі з відкритим ротом.

О 2:39 Лорен відповіла:

видали

О 2:40:

я серйозно

О 2:44:

Меган

О 2:51 Меган поставила фотографію на аватарку групи.

Джесс усміхнулася.

Потім побачила повідомлення Бена.

12:48 — Ви доїхали?

1:36 — Джесс?

Чорт.

Вона набрала його.

Він відповів майже одразу.

— Ти жива.

Голос був сонний.

— Доброго ранку.

— Це не відповідь.

— Жива.

— Дівчата?

— Теж.

— Чоловік?

— Який?

На іншому кінці стало тихо.

— Скільки їх там було?

— Один. Той самий.

— Тоді чому ти питаєш «який»?

Джесс сіла й потерла шию.

— Не знаю. Я щойно прокинулася.

— Ти не написала.

— Я знаю. Вибач.

— Я не спав до другої.

Тут вона прокинулася остаточно.

Не через докір. Бен майже ніколи не докоряв.

Саме тому працювало.

— Вибач.

— Усе нормально?

Джесс озирнулася на чужу вітальню.

На журнальному столику стояли три банки енергетика, миска з ключами, підручник із чимось жовтим на обкладинці й самотня сережка, яка не належала жодній із її дочок — принаймні вона сподівалася, що не належала.

— Так.

— Що сталося?

Джесс подумала про рожевий стакан.

Про фотографію.

Про синю папку.

Про Ноа Parker у спортивних штанах Медді, який стояв унизу на газоні й пояснював поліцейському, чому дві дев'ятнадцятирічні дівчини намагаються дістати його джинси з даху за допомогою швабри.

— Нічого особливого.

Бен засміявся.

Тихо.

— Зрозуміло.

— Я розповім удома.

— Коли будеш?

— До обіду.

— Добре.

Вона вже хотіла завершити виклик, коли почула:

— Джесс.

— Мм?

— Ти пам'ятаєш, що сьогодні приїжджає людина дивитися посудомийку?

Вона не пам'ятала.

— Так.

— О десятій.

— Я не встигну.

— Я знаю.

— Ти можеш?

— Уже можу.

Знову цей спокійний тон.

Джесс відчула укол провини.

— Я куплю щось на вечерю.

— За двадцять років шлюбу ти досі вважаєш їжу універсальною компенсацією.

— Працює?

— Залежить від їжі.

— Thai?

— Майже пробачив.

— До зустрічі.

— Їдь нормально.

Він завершив виклик.

Джесс ще трохи посиділа з телефоном у руці.

Потім пішла шукати каву.

Кухня виглядала так, ніби в ній жили люди, які вважають стільницю горизонтальною системою зберігання.

На одному кінці стояла кавоварка.

Між Джесс і кавоваркою лежали: банани, рулон паперових рушників, три пляшки гострого соусу, пошта, навушники, лак для нігтів, пачка tortillas і коробка пластівців без пакета всередині.

— Не питай.

Емма сиділа за столом із ноутбуком.

Волосся було зібране абияк, на носі — окуляри, яких Джесс раніше не бачила.

— Про що?

— Про кухню.

— Я нічого не сказала.

— Ти подивилася.

Джесс почала перекладати речі.

— Де кава?

Емма показала.

— Там.

— Де?

— За рослиною.

— У вас є рослина?

— Це базилік.

Джесс підняла горщик.

У ньому стирчали три коричневі стебла.

— Це спогад про базилік.

Емма не відвела погляду від ноутбука.

— Медді поливала.

— Чим?

— Я не проводила розтин.

Джесс знайшла каву.

— Ти давно не спиш?

— Хвилин сорок.

— Чому?

— У мене тест о дев'ятій.

— Сьогодні субота.

Емма підняла очі.

— Online.

— Викладач ненавидить людей?

— Можливо, сім'ю.

Джесс усміхнулася.

Емма знову втупилася в екран.

Мати дивилася на неї трохи довше, ніж треба.

Удома вона бачила доньку інакше. Емма приїжджала з сумкою брудного одягу, відкривала холодильник, говорила з батьком, забирала шампунь із гостьової ванної й залишала після себе чашку біля ліжка.

Тут вона мала свій стіл.

Свій дешевий чайник.

Свої окуляри.

Свій мертвий базилік.

Це було маленьке життя, яке існувало без Джесс.

— Мам.

— Що?

— Ти дивишся.

— Я дивлюся на кавоварку.

— Вона позаду мене?

— Я задумалася.

— Про що?

— Ні про що.

Емма повільно усміхнулася.

— Тепер ти.

— Що я?

— Кажеш «нічого».

Джесс налила воду.

— Учора ти сказала, що Ноа був без взуття.

Емма завмерла.

Ага.

— І?

— Ви так і не пояснили.

— Його взуття було внизу.

— Чому?

— Бо він його зняв.

— Це я вже зрозуміла.

Емма клацнула щось на ноутбуці.

— Там нова підлога.

— І?

— Він не хотів її пошкодити.

— Кросівками?

— У нього було щось на підошві.

— Що?

— Не знаю.

— Еммо.

— Мамо.

Вони подивилися одна на одну.

Джесс першою здалася.

— Добре.

— Дякую.

— Він тобі подобається?