Глава 2. Третій поверх

Коли вони в'їхали в Атенс, Джесс уже двічі пошкодувала, що сказала про кімнату.

Не тому, що там було що приховувати.

Тобто приховувати було що.

Але не настільки, щоб двадцять один рік потому їхати I-85 із серцем людини, яка колись закопала тіло.

Тіла не було.

Це Джесс могла стверджувати впевнено.

— Якщо ти ще раз зітхнеш, я зупинюся, — сказала Лорен.

— Я не зітхала.

— Третій раз за дві хвилини.

Меган сиділа позаду, підібгавши одну ногу, і читала щось у телефоні.

— Чотири.

— Дякую, — сказала Лорен.

— Нема за що.

Джесс обернулася.

— Що ти робиш?

— Шукаю, чи є десь інформація.

— Про що?

— Про чоловіка в будинку.

— Не треба.

Меган підняла очі.

— Чому?

— Бо це студентський кампус. Якщо щось сталося сорок хвилин тому, в інтернеті вже буде сім неправильних версій, дві теорії змови і відео, зняте вертикально з відстані п'ятдесят метрів.

— Відео є.

Джесс простягнула руку.

— Дай.

— Ти за кермом не сидиш.

— Тим більше дай.

Меган передала телефон.

Відео тривало дев'ятнадцять секунд.

Спочатку камера показувала чиєсь плече. Потім двері. Потім половину поліцейського. Потім дівчину в рожевій футболці, яка сказала: «Oh my God, is that him?» — хоча «him» у кадрі ще не було.

На дванадцятій секунді з дверей вийшов високий темноволосий хлопець.

На ньому були сірі спортивні штани, футболка з написом GEORGIA і один шкарпеток.

Один.

Джесс передивилася.

— Де його взуття?

— Оце тебе хвилює? — спитала Лорен.

— Людина не потрапляє випадково в закриту кімнату без взуття.

— У нього один шкарпеток.

— Це ще гірше.

Меган забрала телефон.

— Коментарі прекрасні.

— Не читай.

— «This is why I joined a book club.»

Лорен засміялася.

— Мені подобається ця людина.

— «Bro lost a whole shoe and his constitutional rights.»

— Меган.

— «My roommate says he lives in Reed.»

— О.

Джесс повернулася.

— Що «о»?

— Хтось відповів: «He absolutely does not live in Reed.»

— Чудово.

— А потім автор відповіді видалив акаунт.

— Ще краще.

Лорен звернула з траси.

Навігація повідомила, що до пункту призначення залишилося одинадцять хвилин.

Джесс дивилася у вікно.

Атенс завжди робив із нею дивну річ.

Вона могла не приїжджати сюди пів року, іноді рік, але тіло впізнавало місто раніше за голову. Поворот. Світло. Дерева. Низькі будинки. Ділянка дороги, де колись зламалася машина Лорен і вони півтори години чекали допомогу, не маючи грошей на евакуатор.

Тоді їм здавалося, що це катастрофа.

Джесс сумувала за масштабом тих катастроф.

— Господи, — сказала Меган.

— Що?

— Тут був той Taco Bell?

Лорен глянула праворуч.

— Ні.

— Був.

— Не тут.

— Саме тут.

— Він був далі.

— Я блювала за цим Taco Bell, Лорен. Я пам'ятаю географію.

— Це був Wendy's.

Меган замовкла.

— Можливо.

Джесс засміялася першою.

І відразу стало легше.

На три секунди.

Потім вони повернули на Milledge.

— О ні, — сказала Лорен.

Старі будинки стояли там, де й мали стояти.

Не зовсім ті самі. Деякі перефарбували. Біля інших змінилися паркани, дерева стали більшими, машини дорожчими.

Але достатньо було побачити одну широку веранду з колонами, щоб Меган подалася вперед між сидіннями.

— Це він?

— Ні.

Наступний.

— Цей?

— Ні.

Ще один.

І тоді всі троє побачили його одночасно.

Білий будинок Alpha Delta Rho світився у темряві.

— Чорт, — тихо сказала Меган.

Лорен припаркувалася.

Ніхто не вийшов.

На веранді сиділи три студентки. Ще дві стояли біля сходів. Хтось заходив усередину з пакетом Chick-fil-A.

Звичайний вечір.

Джесс дивилася на третій поверх.

Одне вікно було темне.

— Я думала, він менший, — сказала Меган.

— Ми були менші, — відповіла Лорен.

Це прозвучало трохи занадто серйозно, тому Меган відчинила дверцята.

— Ні. Будинок точно погладшав.

Медді чекала на них на тротуарі.

У шортах, величезному світшоті й капцях, які Джесс купила їй для душу.

— Ти вийшла на вулицю в душових капцях.

Медді обійняла її.

— Я теж рада тебе бачити.

— У тебе є нормальне взуття.

— У мене надзвичайна ситуація.

— Саме в надзвичайній ситуації потрібне взуття.

— Привіт, тітко Меган. Привіт, тітко Лорен.

Вона обійняла обох.

— Ви всі приїхали?

— Ні, — сказала Лорен. — Ми голограми.

Медді кивнула.

— Тоді голограма тітки Меган привезла зарядку?

Меган дістала її із сумочки.

Джесс повернулася до неї.

— Коли ти її купила?

— На заправці.

— Навіщо?

— Бо я слухаю молодь.

Медді поцілувала її в щоку.

— Ти моя улюблена.

— Я знаю.

— Де Емма? — спитала Джесс.

Медді перестала усміхатися.

Не сильно.

Просто достатньо.

— Усередині.

— З ним?

— Ні.

— Де він?

— Теж усередині.

— Madison.

— У різних місцях.

— Чому він досі тут?

— Технічно він зараз на веранді ззаду.

— Чому?

— Бо в нього немає штанів.

Три жінки подивилися на неї.

— На відео були штани, — сказала Меган.

— Не ті.

— Що значить «не ті»?

— Він позичив.

Джесс потерла перенісся.

— Почни спочатку.

— Це довго.

— У нас півтори години дороги було.

— Добре. Але не тут.

Медді озирнулася.

Одна зі студенток на веранді дуже старанно дивилася у свій телефон.