Глава 1. Ніхто не заарештований

Телефон Джессіки завібрував саме тоді, коли офіціант поставив перед нею мартіні.

Вона подивилася на екран.

Потім на мартіні.

— Ні.

— Що «ні»? — спитала Меган.

— Нічого.

Джесс перевернула телефон екраном донизу.

Лорен простежила за цим рухом.

— Котра?

— Я не дивилася.

— Ти подивилася.

— Я побачила ім'я периферійним зором.

— Котра?

Джесс узяла келих.

— Емма.

Меган кивнула.

— Тоді можна не брати.

— Чому?

— Якби щось сталося, дзвонила б Медді.

Це було настільки логічно, що Джесс устигла зробити перший ковток.

Телефон завібрував знову.

Три жінки подивилися на нього.

— Не смійте, — сказала Джесс.

Лорен підняла руки.

— Я нічого.

— У тебе обличчя.

— Воно в мене сорок років.

— І я тридцять дев'ять із них знаю, що воно означає.

— Сорок один, — поправила Лорен.

— Я говорила про себе.

— А.

Вони помовчали.

— Це було боляче, — сказала Меган.

— Тобі тридцять вісім.

— Саме тому. Я ще не готова до арифметики смерті.

Офіціант, який саме приніс воду, трохи сповільнився, але професійно вирішив, що не чув.

Цю вечерю вони переносили чотири рази.

Спочатку в Лорен була якась історія з клієнтом у Charlotte. Потім у Меган захворіла співробітниця. Потім чоловік Джесс, Бен, повідомив, що їхній водонагрівач «видає звук», і чомусь у сім'ї Картерів це означало, що Джесс має стояти в підвалі поруч із чоловіком і теж його слухати.

Минулої п'ятниці вони нарешті встановили дату й повернули старе правило.

Жодних чоловіків.

Жодних дітей.

Жодної роботи.

Жодного «я тільки відповім».

Правило було створене ще в університеті, коли під «чоловіками» вони мали на увазі хлопців, яких не слід було пускати нагору після першої ночі знайомства, а під «дітьми» — чужих.

За двадцять років змінився переважно масштаб проблем.

Телефон знову завібрував.

Джесс зробила другий ковток.

— У неї є батько.

— Так, — сказала Лорен.

— Дуже хороший батько.

— Безперечно.

— Я не єдина людина, здатна відповісти на телефон.

— Ні.

— Дякую.

— Просто вона дзвонить тобі.

Джесс подивилася на неї.

Лорен відкусила шматочок хліба.

Меган уже сміялася.

— Я вас ненавиджу.

— Це взаємно, — сказала Лорен. — Візьми слухавку.

— Ні.

Телефон замовк.

Джесс відчула маленьку, непристойну перемогу.

— Бачите?

За секунду задзвонив телефон Меган.

Меган глянула на екран.

— О.

Джесс поставила келих.

— Що «о»?

— Нічого.

— Меган.

— Медді.

— Дай сюди.

— Ми ж домовлялися не брати телефонів.

— Дай. Сюди.

Меган прийняла виклик і ввімкнула гучний зв'язок.

— Привіт, сонечко.

— Тітко Меган, передай мамі, щоб вона не хвилювалася.

Джесс заплющила очі.

Лорен потягнула до себе тарілку з хлібом.

— Уже добре.

— Я чую тебе, — сказала Джесс.

На іншому кінці стало тихо.

— О.

— Що сталося?

— Нічого.

— Медді.

— Мам, серйозно. Передусім: ніхто не заарештований.

Меган повільно відсунула свій келих подалі, ніби він міг постраждати.

Джесс сперлася ліктями на стіл.

— Чому це «передусім»?

— Тому що це хороша новина.

— Madison.

Донька ненавиділа, коли її називали Madison. Джесс користувалася цим економно.

— Добре. Тільки не сердься.

— Я ще не знаю, на що.

— Саме тому не починай заздалегідь.

— Дай Емму.

— Навіщо?

— Бо ти почала розмову словами «ніхто не заарештований».

Десь далеко почувся голос Емми:

— Я казала тобі так не починати.

— Вона хотіла сказати, що все нормально.

— Еммо?

Шурхіт. Чийсь сміх. Двері грюкнули так близько до телефону, що Меган здригнулася.

Потім голос Емми:

— Привіт, мам.

Джесс трохи розслабила плечі.

Це було нерозумно. Емма народилася на одинадцять хвилин раніше за Медді, і приблизно з восьми років поводилася так, ніби використала ці одинадцять хвилин для отримання додаткової освіти.

— Що сталося?

— Нічого серйозного.

— Це вже третє «нічого».

— Просто виникло непорозуміння з housing.

— Яке?

Пауза.

Не велика.

Але Джесс її почула.

— Еммо.

— У нашій кімнаті чоловік.

Лорен перестала жувати.

Меган підняла брови.

Джесс сказала:

— Що?

— Не в тому сенсі.

— Я ще не визначилася, який сенс мені не подобається.

— Він просто тут.

— Хто?

— Ми не знаємо.

Меган прикрила рот долонею.

Джесс показала їй середній палець під столом.

— У вашій кімнаті перебуває чоловік, якого ви не знаєте?

— Коли ти так формулюєш, звучить погано.

— Як це треба формулювати?

Знову почулася Медді:

— Він дуже ввічливий.

Джесс відсунула стілець.

— Я їду.

— Ні! Мам, саме тому ми не хотіли тобі дзвонити.

— Ви мені й не дзвонили. Ви дзвонили Меган.

Меган перестала сміятися.

— До речі, це окрема образа.

— Він не небезпечний, — швидко сказала Емма. — Ми вже це з'ясували.

Джесс завмерла.

— Як?

— Ну...

Лорен тихо сказала:

— О, це буде добре.

— ...приходила людина з residence life.

— Чому?

— Через нього.

— Чому?

— Бо він не повинен тут бути.

— Еммо.

— Формально.

— Еммо.

— І хтось викликав campus police.

Джесс узяла сумочку.

— Я їду.

— Мамо, поліція вже пішла.

Вона зупинилася.

— Поліція вже була?