Соняшники

Баба Параска завжди була якоюсь дивною.

Навіть химерною.

Вона завжди здавалась відлюдькуватою, насупленою і… ну, знаєте, старою. Наче вродилась вже згорбленою від прожитих літ і перед тим як вимовити своє перше слово спочатку недовірливо подивилась навкруги підсліпуватими очима, а потім ще й погрозила цьому світові ціпком.

Ніхто не знав якою вона була в молодості. Точно вам кажу – ми опитали всіх старих й ніхто, просто ніхто не зміг (або не захотів) нічого нам розповісти. Одні казали що вона стара як світ, інші – що вона сама зробила так, щоб в селі не лишилось нікого, хто б міг пролити світло на таємниці її життя.

Бувало, йдеш ти зі своїми друзями по якимсь своїм дитячим забавах, а вона як гляне на вас – і все, одразу день пішов під три чорти. Шовковиця несолодка, по телевізору нічого путнього, навіть сусідський пес Пірат – і той кидається, наче не впізнав.

А може то була лише наша дитяча уява?

Звичайно, з роками ми дізнались що колись вона була молодою і мала свою сім’ю – навіть фото бачили. Що поробиш, з дитинством зникає й магія. Погодьтесь, коли тобі немає чим заплатити за квартиру, то Бабай вже не здається таким страшним. Його навіть шкода. Навіть наше покоління вже якось відірвалось від свого коріння, що й казати про наступні.

І все ж було у цій бабці щось… ірраціональне. Ворони не літали над подвір’ям. Якийсь невловимий присмак крові у повітрі на городі. Легке, на самій межі свідомості почуття страху від її оселі. Ледь відчутний вітерець у повністю зачиненій хаті, який ніжно стискав серце злою волею.

«Дорослі люди!» - скажете ви і будете абсолютно праві, але ж…

Але ж.

Але ж чомусь на усіх світлинах її хата виглядала майже такою ж покошеною та старезною як і зараз. Звісно, тих фотографій у неї було небагато, проте це наводило на певні роздуми. А ще там був чорний кіт, який усюди супроводжував бабу Параску. Авжеж, то міг би бути інший, але чому тоді він так підозріло схожий на попередніх? Зрештою, від неї навіть донька з’їхала і більше її ніхто не бачив. Чоловік, ветеран Другої Світової, за переказами після того спився й почав хворіти. Мало-помалу він зсихався та й зрештою віддав душу Богові. Однак дивна річ, ніхто не пам’ятав похорон.

Так, дехто пам’ятав діда Матвія, пам’ятали навіть що він помер, але що з ним трапилось далі? Відповіді на це питання ми так і не знайшли.

А ще у неї завжди цвіли соняшники. Бувало, навіть у найсуворіші посухи, коли решта урожаю на городі ледь бореться за виживання, саме вони й росли, радо підставляючи свої голови до світила.

Люди казали що бабця і не сварилась ні з ким ніколи. Щоправда був один випадок – колись місцевий листоноша, а вони по селах ще й пенсії розвозять літнім людям, не завіз старій її кровні. Простояла вона цілий день перед своїми ворітьми, але так його й не дочекалась. Ніхто вже й не пам’ятає, з великого розуму листоноша присвоїв ті гроші, а чи з п’яної голови, однак за кілька днів він зник. Приїжджали слідчі з райцентру, навіть із самого Херсону були – все переглянули. Знайшли лише шматки сорочки у бабиному соняшниковому полі. Намагались якось розговорити стару, проте та тільки дивилась на них своїми посірілими очима і кривилась, наче від прокльонів.

Я, до речі, казав що вона зазвичай мовчала? Ні? Оце й видавалось нам наймоторошнішим. Ні я, ні мої друзі не могли пригадати щоб вона з кимось про щось розмовляла. Так, гримнула колись пару разів. І то без якихось конкретних слів. Отак зайдеш до неї – мерці дивляться на тебе зі старезних (мабуть ще перших) свілин, по кутках жмуться ікони і той чорний котисько супроводжує вас на кожному кроці. Свічки інколи здригаються від протягу (якого, присягаюсь, не було!). І все це в цілковитій тиші.

Хоча ні, радіо балакало на кухні.

Проте ми часто ловили себе на думці, що й воно інколи змовкає, немов боїться своїм голосом осквернити бабине лігво.

А потім її не стало. Я якось і не помітив як та коли це сталось. Ми взагалі рідко щось помічаємо, коли з головою у щось поринаємо. Тим паче кого цікавлять загадки старих, коли молодість бурлить у крові?

Переказували що її старий чорний кіт бігав по селу як навіжений, шипів та кидався на людей, а коли місцеві добродії рішуче взяли його за загривок і, розцарапані, принесли додому, то знайшли стару мертвою посеред кімнати. Тільки того разу свічки згасли і вперто не хотіли запалюватись, а радіо мовчало, хоча й було справним. Що ж до світлин з іконами… світлини з іконами неначе всі дивились на померлу, вперше ігноруючи присутніх.

Поки шукали зв’язки з родичами, організовували похорони, поки приїхали потрібні служби… скажімо так, стара зникла разом з отим чорним байстрюком і ніхто по всенькому селі не знає як чи хоча б куди саме.

Зате на засихаючому полі ожили соняшники. Єдині на все село.

А потім до села приїхав священник. Молодий, років тридцяти. Веселий, щирий та кремезний дядько наче розвіяв хмари над селом. Походив місциною, поговорив з паствою та й вирішив заселитись у ту бабину хатину. Не знаю чим він керувався, але оповідають що вже за місяць він схуд, його сміливий погляд став недовірливим, статура трохи нахилилась, а обличчя всіяли зморшки.

Ще за місяць він зник.

Тільки поле зацвіло.

Ну як, поле. Соняхи.

Минали роки, безлюдна хата покосилась ще більше і тільки якась дивовижна сила, а може й просто хороша робота давно померлих майстрів ще не дала їй остаточно розвалитись.