1

На шлях я вийшла ранньою весною
І тихий спів несмілий заспівала,
І хто стрівався на шляху зо мною,
Того я щирим серденьком вітала.

Леся Українка «Мій шлях»

Сіре небо. Краплини дощу охолоджують асфальт. Дарують спокій та умиротворення природі від таких спекотних днів. Здавалося, вулиці міста вимушені бути безлюдними. Але ні, юна дівчина не злякалася сили стихії. Вона вирішила боротися з нею книгами. Прикривалася ними, неначе плащем.

Чортихнулася, намочивши ноги в калюжі. Це потрібно було так: засидітися допізна в бібліотеці! Дівчина підставила обличчя літньому дощу. Обожнює таку погоду, як не крути. Сонце може гріти, пестити, голубити, а потім спалити дотла. А краплини води справжні. Відразу показують те, ким вони є. Не приховують таємниць. Юнці давно час бути вдома. Ненька, мабуть, божеволіє. Та ще й телефон, як на зло, розрядився. Нічого, ще декілька кварталів, а потім гарячий чайок з липи та м'яти. І улюблені книги з теплим пледом.

Різко повернувши в черговий квартал, дівчина збила з ніг ще одного заблуканого в лабіринті долі. Так незручно! Допомогла підвестися.

- Вибач! - спробувала виправдатися вона. На парубка страшно було глянути: вода стікає із темного волосся додолу, карі очі зиркають спантеличено, одяг промок до нитки. Та й панночка виглядає не краще.
- Нічого страшного, ми просто в'язні дощу, - посміхнувся одними куточками губ. - Це твої книги? - помітив легінь скарби знань, які випадково, при зіткненні, випали з рук.
- Мої, - дівчина нахилилася за ними, і хлопець також. Тіла доторкнулися.
- У тебе долоні крижані! - вигукнув незнайомець. Дівчина посміхнулася:
- Не переживай, вони завжди такі.
- Так-с, у людей із добрим серцем руки завжди холодні? - запитав він, широко посміхаючись. Змусив дівчину засміятися. - Я знаю одне кафе недалечко. Може, сходимо?

Стихія зменшила свою силу. Лише зі стріх накрапає. Бідні книги: доведеться довго їм сохнути. Дівчина не може піти з парубком. Її вдома чекають.

- Та й мокрі ми. А там, мабуть, дресс-код.
- А якщо завтра? Будь ласочка, - очі кольору теплого шоколаду блиснули променями надії.

Добре... Незнайомка посміхнулася. Обмінялися адресами поштової скриньки. Сутінки заховали силуети двох тіней, оберігаючи від усякого зла.

* * *

Ось і дім... Юнка привіталася з ненькою. Швиденько пішла в душ, віддаючи своє тіло гарячій воді. Потім переодягнулася в теплий одяг - вільні штанці та кофтинку. Книги, які дівчина взяла в бібліотеці та які так постраждали, тепер відпочивають.

Юна леді вирішила перевірити електронну пошту. Вона закуталася в плед та маленькими ковточками п'є улюблений чай. Нове повідомлення. Із перших рядків видно, що це від нього, незнайомця.

@. Як твої руки? Нагрілися? :)

Дівчина посміхнулася куточками губ.

@. Вони завжди холодні =)

Відповідь прийшла з неймовірною швидкістю:

@. Не вірю ;)

Вони допізна переписувалися, розповідаючи один одному про себе. Вона дізналася, що незнайомця звати Денис. Йому шістнадцять років. Легінь любить фотографувати, навіть надіслав знімок світанку. Цей клаптик вічності причарував юнку: сонце лише прокидається, розмальовує небозвід різними фарбами. Пробудження життя. Початок нової сторінки.

Дівчина в свою чергу розповіла, що її кличуть Анною. Їй також шістнадцять. Обожнює читати книги різних жанрів, а також писати власні твори.

@. Вибач, Анюто, я щось засипаю на ходу. Завтра побачимось.
@. На добраніч.

Анні не спалось. Вона сіла на підвіконник й почала роздумувати. І всі її гадки пов'язані з Денисом. У долю вона не вірить: кожна людина самостійно створює свій власний життєвий шлях. Але ж і випадковостей не буває. Інколи ті чи інші рішення людей пов'язані з певним чинником, який зненацька ввірвався в їхнє життя. Наприклад, несподівана зустріч...

Зорі сьогодні неперевершено яскраві. Ніби хтось навмисно розсипав із кошика молоко. Задивившись на найяскравішу зірку, дівчина почала позіхати. Час спати. Вона вкрилася ковдрою й поринула в країну сновидінь.