Передмова автора.

Війна завжди залишає за собою жахливі наслідки. Війна — це зруйновані будинки і вщент знищені міста. Це тортури, вбивства та страждання. Війна — це сльози матері, яка побачила свою дитину мертвою. Це смерть — жахлива й безжальна, жертвами якої ставали не лише дорослі, а й діти, чиє дитинство забирали разом із домом, родиною та відчуттям безпеки.

І от історія нагадує, історія повчає. Війна, репресії, голод і терор — усе це пережила наша Батьківщина і, на жаль, вкотре переживає знову. Це не десь там і не колись там. Це відбувається тут і зараз.

У середині минулого століття перед мільйонами людей поставали вибори, яких не повинна була робити жодна людина: мовчати чи говорити, підкоритися чи чинити опір, рятувати себе чи ризикувати заради інших. Особливо беззахисними перед війною, голодом і репресіями були діти — ті, хто не розумів причин дорослої жорстокості, але змушений був жити з її наслідками.

Мій художній твір все ще залишається художнім твором, а не документальною хронікою. Тому окремі події, персонажі та обставини є вигаданими, а деякі історичні деталі можуть містити неточності або художні припущення. Я не можу і не збираюся повністю виправдати чи очорнити когось із героїв, бо хтось хотів жити, хтось свято вірив у тоталітарну систему, хтось втратив усе, що мав, а хтось і не мав нічого. Я не прагнула відтворити історію до найменшої дати чи цифри — я хотіла показати людей, які опинилися всередині цієї історії.

Кожен по-різному проживав важкі часи, і за кожною великою трагедією стоять маленькі людські історії, про які вам навряд чи розповість підручник з історії.