Розділ 1: Знайомство

—Вероніка… Прокидайся доню, уже сім ранку, ми запізнюємось!

— зараз... Мам... 

Дівчинка сонно відкрила одне око, потім друге потім тре...ой, ні третього ока в неї не було! 

«о, чотирнадцяте лютого, день усіх закоханих! Цікаво, мене хтось буде вітати?» - думала Вероніка, поки вдягала колготки. Наділа колготки, і відразу зачепилася за щось, знову стрілка пішла. 

«треба певно, пречепуритися, сьогодні ж, свято » хихикнула Вероніка 

 —Нікаа! Де моя іглашка?

«ой, знову набридає, мурмило мале. Коли вже відстане?» думала собі дівчина

— НІКААААА!!!! 

  — не заважай, сама шукай своїх іграшок

Вероніка намагалася зробити собі хоч хвостик, але він знову не виходив. 

— Піду так. Вероніка розпустила волосся, почала робити собі макіяж 

— моє улюблене гімно, ну що за краса, куди все пливе? Возмущалася молода візажистка. 

— Вероніка, давай швидше, крикнула мама, вже стоїть сніданок! 

— Я не буду їсти

Вероніка побіжала до школи. Знову запізнилася на автобус, знову йти пішки. Вона і не надіялася що піде з кимось, особливо не надіялася що поїде. Аж тут з іншої сторони, мокрої після доща дороги стояв Артем. Весь якийсь запатланний, із портфеля щось торчить, портфель надувся ніби він його надув гелієм. 

 — Стій! Я теж запізнюсь! Стій кажу!!! 

Дівчинка здивувалася. Вона ніколи не ходила до школи з цим бовдунем, та й він ніби й не ходив. Артем був новенький ще в третьому класі, з тих пір навіть за два роки не знайшов собі хоч малесенького друга. А тепер він, Артем, біжить за нею. «Цікаво, цікаво. Невже вирішив подружитися зі мною? От дурень, з чого б?» 

Хлопець був уже зовсім близько.

— Алло! Вероніка? Куди ти дивишся? 

Вероніка навіть сама й не помітила як дивилася крізь усе.

 — пробач.

— нуу, може підемо разом? А то ти тут стоїш, тут мокро якось сиро, дощ капає, ми вже тут десь 5 хвилин 

П'ЯТЬ ХВИЛИН! Вони вже точно запізнилися!!! Чому цей бовдунь не дав їй стусана, вона ж зовсім залипла на дерево! 

А тут несподівано Артем дістав парасольку, та ще й таку велику що певно її можна підняти над містом і дощ не буде йти по всьому діаметрі.

— дощ уже стає як з відра, парасолька у мене одна тож будемо йти так 

Вероніка аж труснулась від думки що вона йде поряд із Артемом, б'ється об його незграбне плече, щось йому каже...

— сьогодні до речі…день усіх закоханих… Ні з того ні з сього тихо, майже пошепки сказав Артем 

— І? У Вероніки з'явилася надія що хоч хтось її буде вітати. А може він просто запитує? Блін, вона якось не так сказала, ніби їй зовсім усе одно.

Обличчя хлопця побіліло, невідомо чому, але дівчинка сама того не зрозумівши кинула його у мутну калюжу яка ще не висохла після сирої ночі.

Артем не вставав. Він затулив обличчя руками.

«Що я наробила!? Як так вийшло? Я ж його з усієї сили у цю калюжу, прокляту кинула! Що ж тепер буде?» - подумала дівчинка 

Хлопець усе ще валявся, навіть ніякого звуку не видавав.

Вероніка намагалася його якось заспокоїти, вибачалася, штовхала, і врешті-решт зрозуміло що у школу вже іти лячно.

Вона пленталася додому, ще мить тому була зовсім щаслива, А тепер іде похнюплена, з мокрими ногами.

— Доню чому ти....Мама завмерла на місці. Що це таке?

— Мамо я зустріла однокласника і-і він мене штовхнув і накивав п'ятами! - Збрехала дівчинка 

— Як так, Вероніко? Хто саме? Я напишу його батькам, будемо розбиратися!

— Я, я не побачила обличчя мамо...

Звісно юнка не могла усе так просто розказати мамі, чому? Не розуміла і сама Вероніка.

Вона зняла мокрий одяг, одягла теплу піжаму, сіла за стіл біля теплої печі, мама пекла кекси, пічка ще не встигла охолонути. Дівчина гріла руки, і час від часу попивала чай. «Не так уже й погано залишатися вдома» подумала вона