Фрагмент для ознайомлення "Сонце - мій найкращий друг"

Сонце - мій найращий друг

Я поступив до інституту; і можливість стати собою проявилася тими мріями, які дають душі крила і високо піднімають її над хмарами. Я любив, на самоті гуляючи у лісі або перед сном з відкритими очима лежачи у ліжку, окрилювати себе яскравими  мріями. Коли ніхто не заважає, то мрії і думки досягають найвищої свободи і перетворюються на єдине джерело світовідчуттія. Зникає все грубе й примітивне, і усвідомлення власного існування стає подібним до гордої, могутньої музики, до першіх промеів сонця, що сходить у ранкове небо.

Я любив мріяти, і любив свої мрії, і любив себе самого. Як гарно, прокинувшись уранці, раптом відчути, що щасливішого ранку ще ніколи не було, і щастя це зростатиме стрімко й нескінченно. Моєю радістю власного існування я користався як єдиним критерієм при оцінюванні предметів і явищ навколишнього світу. Тільки ті явища в моїх очах мали право на існування, тільки люди викликали в мене приємні відчуття, які посилювали цю радість або самі випромінювали її.

І я не помилявся, бо всі переваги, якщо тільки вони насправді чогось варті, зводяться до радості усвідомлювати себе джерелом усього найпрекраснішого, що можна назвати одним словом – молодість.

І

Був безхмарний ранок, і сонце гріло сміливо, відверто, без остраху, що нагородить теплом землю більше, ніж вона на те заслуговує.

Починався теплий, але не спекотний день, коли все навколо здається створеним тільки для того, щоб відбивати та вбирати в себе промені сонця; коли на чому б не зупинявся погляд: чи то на асфальті під ногами, чи то на домах, деревах, автомобілях – переймаєшся  хвилюючим відчуттям, ніби дивишся на сонце, радієш йому і перетворюєшся сам на частину сонячного блиску, на щось легке, небесне та променисте…

Сонце – мій найкращий друг, хоча воно, можливо, про  це і не знає…

А в аудиторії, в тому її місці, де за стіною ховалася тінь, стояла бліда людина, яка мала той безбарвно-зосереджений погляд, який служить епітафією людям, які довго вбивали і давно вже вбили в собі самих себе. Він виступав із довгою, настирливою промовою, що належить до одного з численних засобів, які використовуються начальниками з метою самоствердження, і при цьому допитливо розглядав нових студентів. Його очі видавали зусилля, яке він докладав, щоб вгадати, які неприємності може завдати йому кожен новий студент. Тому його очі мали більш боягузливий, ніж загрозливий вираз. Очі, які бувають у людей, які не вірять у свою самостійність, вигнали із себе почуття свободи і живуть тільки тим, за що вони судомно і чіпко тримаються.

Він глянув у мій бік, і я відчув, що він чекає від мене збентеження і покірності. Деякий час він продовжував суворо дивитися в мої усміхнені очі, поки не відвернувся, виявляючи подвійне відчуття страху: і відвести свої очі убік, і продовжувати, як і раніше, дивитися в чужі.

Зустріч із цією людиною не розчарувала мене: я був у тому піднесеному настрої, коли великий і яскравий світ складається з одних джерел радості. І типово канцелярський вигляд цієї людини нагадав персонажі з оповідань улюблених письменників; і в душі воскресло почуття, з яким я читав Гоголя, Салтикова-Щєдріна, Чехова.

А за вікном блискуче листя тополине невимушено грало сонячними зайчиками. І я думав про те, що добре, коли поряд є високі тополі, а над ними – блакитне небо, а на ньому – мій найкращий друг – сонце!

Після декана виступав парторг, який у справі урочистого та натхненного повторення слів та думок декана досяг високої досконалості. Якщо декану власний виступ служив шторою, за якою він ховався і крізь яку намагався підглянути внутрішнє життя кожного студента, то парторгу його промова представлялася як приємний обов'язок, виконання якого покликане переконати начальство у солідарності з ним підлеглих. Супроводжуючи гучну промову лютими помахами потворно вигнутих рук, він переконано тряс головою, ніби хотів довести, що найвище людське щастя засноване на однодумності з начальством. І той, хто зрозуміє це, буде щасливий не менше, ніж зараз щасливий він, парторг, захоплено повторюючий фрази декана.

Останнім виступав куратор. Він славив інститут. І, посміхаючись віддано і самозабутньо, без видимих ​​на те підстав вказував відкритою долонею на декана, що стояв у тіні. Куратор був схожий на парторга: як і останній, він говорив захоплено й голосно. І дружелюбно дивлячись в очі студентів, ніби запрошуючи їх приєднатися до нього і розділити разом з ним щастя зачарованого підлобузниутва, він усміхався так, як усміхаються люди, які знають, що оточуючі милуються ними, і які безкоштовно дозволяють милуватися собою. І, дозволяючи це, почуваються великодушними. Мабуть, він би ще довго говорив, бо був людиною, переконаною, що слухати її приємно. Але згадавши, що може здатися нешанобливим, користуючись засобом самоствердження довше свого начальства, він несподівано замовк, і, вклонившись  більше декану, ніж аудиторії, повернувся на своє місце.

 Ця сцена, протягом якої три герої виконали по черзі один і той же монолог, не збентежила мене. Хоча в тому майбутньому, мрії про яке робили мене кращим, для подібних образів місце не передбачалося. Але я не звернув на це уваги; нехай не все, що я бачу, схоже на сьогоднішнє чисте небо, але я молодий, я незаплямований… А що мені ще треба?!

ІІ

Після споглядання декана та його адміністративних придатків ми вирушили до гуртожитку. На підступах до гуртожитку нас зустрів старшокурсник. Він перегородив нам шлях і погрозливо сказав: