Розділ 39

  Стелла дедалі частіше почала помічати, що все, що для неї робив Алрек останнім часом, було схожим на прощання. Всі його погляди й дотики були сповнені не тільки коханням, а й відчаєм, який він намагався  майстерно приховати за маскою впевненості. Та хіба можливо щось утаїти від люблячого серця, якому не потрібні слова й зізнання, щоб відчути цей біль.

 Вона бачила сумніви у його малахітових очах. В ньому велась справжня внутрішня боротьба із самим собою. Він, наче, зважував всі плюси й мінуси власного рішення.

 Після часу проведеного поряд зі Стеллою чоловік вже не був настільки впевненим у його правильності, та одразу ж себе картав за це, адже вважав, що вкотре керується власним егоїзмом й повинен в першу чергу подумати про кохану. Якби вона не намагалась переконати його й себе, що все добре, що справді щаслива, та не можна було забувати на що їй доводиться йти кожного дня і яких титанічних зусиль докладати, щоб не збожеволіти й зберігати спокій власної душі.

 Не стало винятком і їхнє прибуття в Даводс, де Алрек не відходив від коханої. Він, наче, вбирав в себе кожну дорогоцінну секунду поряд, насичувався досхочу її сміхом, ніжним поглядом закоханих очей, пристрасними поцілунками й чуттєвими дотиками, від яких хотілось міцно пригорнути її до себе й ніколи більше не відпускати. 

 Стелла здогадувалась, що чоловік планує втілити задумане найближчим часом, хоч й сумнівалась, що в нього вийде, адже це б суперечило умовам укладеної між нею і янголом смерті угоди. Та все ж якісь побоювання залишались. Не знала чи можна йому розповісти про зустріч зі старцем, адже ця правда могла негативно відобразитись на їхньому майбутньому. Тому вона вирішила поки що тримати це в таємниці. Всім серцем не хотіла його втрачати, не хотіла прощатись й навіть думати, що може забути про його існування.

 Ці декілька днів для них стали справжньою насолодою й мукою водночас, адже кожен усвідомлював, що будь-якої миті їх щастя може закінчитись й вивітритись, наче її спогади з минулого. Останнім часом Стелла доволі часто замислювалась над тим, як би склалось її життя, якби Алреку все-таки вдалось. Чи змогла б вона жити далі? Чи зникли б безслідно усі відчуття, які тісно пов’язують її з цим світом? Та перевіряти й шукати відповідей на ці запитання тепер чомусь не хотілось. Вона погодилась на все це тільки для того, щоб Алрек заспокоївся й усвідомив, що спробував всі можливі варіанти.

– Як же тут красиво! – Із блиском й захватом у своїх очах дивилась Стелла на океан із найвищої вежі фортеці, купаючись у світлі сонячного проміння.

– Я полюбляю тут бувати. Чудове місце, щоб зібратись із думками. – Алрек ніжно стискав її долоню у своїй.

– Якою я була? За що ти мене покохав? – Спрямувала свій зосереджений погляд на усміхнене обличчя чоловіка. Здавалось, що він досі жив тими спогадами. Принаймні його обличчя говорило саме про те.

– Особливою! Я ніколи не зустрічав людей, які любили життя більше за тебе. Ти бачила красу в, здавалось би, звичних речах, вміла долати труднощі, не втрачаючи оптимізму й вірила у справжнє кохання, яке врятує цей світ. Та, судячи з усього, ці риси тобі вдалось пронести крізь світи й зберегти у своєму серці. – Всього лиш на частку секунди Алрек спохмурнів, задумуючись над сказаним.

– Я не шкодую, що все так сталось і не хочу, щоб шкодував ти. – Стаючи навшпиньки потягнулась за поцілунком.

– Тоді, це по праву належить тобі. – Він простягнув їй неймовірної краси кільце й одягнув на її палець, змушуючи Стеллу зніяковіти від несподіванки.

 Цю красу важко було описати словами. Тонка ювелірна робота вражала майстерністю її творця. Ажурне кільце у вигляді зоряного неба із золотистими камінцями чудово дивилось на її тоненькому пальчику й повністю асоціювалось із власним іменем у минулому або сьогоденні.   

– Яке ж воно прекрасне! – Не могла приховати щирого дитячого захвату, а ще вона усвідомлювала, що це могло означати.

– Я зробив його для тебе, в подарунок на день нашого вінчання, та тоді не судилося одягнути його тобі на пальчик, а кращого моменту може більше не бути.

– Алреку, ми можемо просто залишити все як є і…

– І твоя душа ніколи не знатиме спокою – перервав її чоловік, погладжуючи по щоці.

– Ти помиляєшся, у будь-якому хаосі можна віднайти спокій. – З надією дивилась у його зелені очі.

– І я хочу допомогти тобі в цьому.

– Але ти вже допоміг. Ти заповнив втрачену частину моєї душі.

– Цього замало. Я можу дати тобі значно більше, якщо ти дозволиш мені хоча б спробувати.

– Коли це станеться? – Зрозуміла, що він мав на увазі.

–  Як тільки у мене все для того буде. Та зараз я не хочу про це думати. – Він ніжно пригорнув її до свого тіла. – Я тебе кохаю, кохаю дужче за повітря, яким дихаю.

– Алреку, ти зі мною зараз прощаєшся? – З підозрою спрямувала свій погляд у його зелені очі.

– Прощаються, навічно, а ми з тобою неодмінно зустрінемось знову. Я в цьому впевнений.

 Було надзвичайно важко стримати сльози, адже Стелла знала, що він таки прощається й готовий її відпустити, жертвуючи власними почуттями. Його біль відбивався у кожному сказаному ним слові, яке він намагався вимовляти якомога впевненіше, щоб кохана не помітила повного спектра його відчаю.