Розділ 31

 Майк застогнав від болю, декілька разів шарпнув мотузку, наче намагався звільнити руки. Зрештою він розплющив очі й подивився на подруг, обриси котрих ставали все чіткішими.

– Стелла?... Ліз?... Що тут відбувається? – Пробурмотів, намагаючись підвестись з дивану. – Що за чортівня? – окинув поглядом свої руки.

– Майк?.. – Стелла з надією дивилась йому у вічі, вишукуючи підтвердження того, що перед ними й справді її коханий чоловік.

– Чому на моїх руках мотузка? Що у вас за ігри? Я нічого не розумію. Як я потрапив сюди? – З підозрою подивився на дівчат затуманеним поглядом.

 Стелла ще вагалась, та зрештою кинулась звільняти його руки, не помітивши нічого підозрілого, Ліз також випустила фігурку зі своїх тремтячих долонь.

– Майку! Яка ж я щаслива, що ти повернувся до мене – Сльози щастя котились по її змарнілому обличчі. – Я обов’язково тобі все поясню. – Вона за щораз вдивлялась у його янтарні очі, переконуючи себе, що це справді її коханий чоловік. Або вона просто хотіла так думати. Не бажала назавжди попрощатись із коханням свого життя й очікувала дива, яке обіцяв янгол смерті.

– Я не міг інакше! Як би я залишив свою лисичку на самоті – чоловік міцно пригортав кохану, даючи їй виплакатись у себе на грудях.

 Цього моменту вона очікувала аж надто довго.

 Вже було доволі пізно, тому Стелла наполягла, щоб Ліз залишилась на ніч. Вона оглянула голову коханого й змінила просочені кров’ю бинти. Від швидкої чоловік відмовився, адже не хотів підставляти подругу, тим паче, що кохана сама з усім прекрасно впоралась.

  Приготувавши для подруги нічліг, Стелла повернулась на кухню, та там виявилось порожньо. Ані Майка, ані Ліз не було. На столі стояла записка, залишена її чоловіком. На білосніжному клаптику серветки, почерком коханого була виведена всього одна фраза: «Я казав, що люблю робити сюрпризи, лисичко!»

 Папірець випав із тремтячої долоні, сльози виступили на її нажаханому обличчі, світ довкола йшов обертом, ставало дедалі важче дихати й дівчина повалилась на підлогу, усвідомлюючи, що в черговий раз не помітила підступів ворога. Провалюючись в безодню, десь на задвірках власної свідомості, картала себе, що дозволила подрузі залишитись, ба більше, наполягала на цьому. Тепер Ліз була в нього.

 Прийшла в себе у каюті на кораблі Відара. Спустошення, яке відчувала навіть на цій стороні, роз’їдало її з середини, змушуючи шукати допомоги, благати про неї за будь-яку ціну. Ангел смерті обіцяв, що вона не постраждає від рук Віртала, але нічого не говорив про Ліз. Хоча її угода базувалась саме на безпеці рідних.

 Повернення в Даводс дарувало їй надії, адже Алрек міг допомогти, та гамір за вікном трохи насторожував. До каюти долинали незнайомі чоловічі голоси. Вона повільно підвелась й попрямувала на палубу, звідки доносились активні обговорення й суперечки. Та, як тільки вийшла за поріг, хтось несподівано схопив її позаду й потягнув на себе, міцно затискаючи її рот своєю кремезною рукою. Вона навіть не встигла пискнути.

– Я зараз приберу руку, але ти повинна пообіцяти, що не будеш кричати – шепнув їй на вухо Лейф, голос якого вона б впізнала серед тисячі.

Дівчина кивнула й пірат повільно, наче, боявся, що вона все ж покличе на допомогу, виконав обіцяне.

– Що ти твориш! – різко розвернулась й спрямувала свій розгніваний погляд на чоловіка.

 Він приставив свій палець до рота, вказуючи жестом збавити звук.

– Тихіше, бо нас почують – застеріг Лейф, повертаючи її до каюти. – Тут поки що найбезпечніше.

– Хто почує, Лейфе? Що тут відбувається? Де твої брати? – губилась в здогадках. Не знала як знову потрапила на корабель. Судячи з того, що не відчувала погойдувань на хвилях, дійшла висновку, що він був пришвартованим до берегів.

 Чоловік тільки підвів її до крихітного віконечка й вказав на палубу, де юрмились незнайомці, а Алрек з Відаром стояли на колінах зі зв’язаними руками.

– Люди короля Зоргорна, правителя усього королівства Девелорт – констатував пірат.

– Що вони тут забули? – Не зводила свого погляду із чоловіків на палубі.

– Не здогадуєшся? – Вона відчула тепле дихання пірата на своїй шиї, котрий нахилився біля неї до вікна.

– Віртал… – Озвучила в голос свої найстрашніші припущення.

– Влучне попадання з першого разу – підтвердив її побоювання.

 Ось про який «подарунок» твердив ворог – усвідомила дівчина. Надія на допомогу Алрека миттєво розсипалась на порох, натомість довелось міркувати як допомогти тепер ще і йому.

– Віртал все прорахував до найменших дрібниць. Він передбачив, що Алрек кинеться за зрадником, котрий приведе його прямісінько у пастку. Так і сталось. Люди Зоргорна вже очікували на нього тут в повній готовності. Він знайшов тебе у твоїй старій хатині й приніс сюди. Відчалити нам таки не вдалось.

– Ми повинні їм допомогти!

– Зараз ми нічого не можемо зробити, адже вони й тебе шукають. Мені вдалось заховати тебе прямо у них під носом, тому ти досі тут зі мною, а не на колінах біля Алрека. Як тільки вони закінчили обшук корабля, я непомітно повернув тебе сюди, а сам зачаївся поблизу.