Розділ 30

– Але це неможливо! – Заперечно мотала головою, втираючи сльози.

– Дівчинко, людині ніколи не даються випробувань, які їй не під силу. Це я тобі говорю як істинний знавець. У тебе все вийде! Ти сама здивуєшся на що здатна в складних ситуаціях. – Приємна посмішка на його обличчі дарувала надію, що все справді буде так, як він говорить, та сумніви не покидали ні на секунду. – Так ти приймаєш умови чи залишимо все як є?

– Якщо я відмовлюсь від пропозиції, то Майк більше не повернеться?

– Хотів би я заперечити, та укладені угоди вже неможливо розірвати. На них можна тільки вплинути, змінюючи хід подій. Саме це я тобі пропоную.

– Яку користь отримали ви за домовленість з Алреком? Судячи з усього, саме ви повинні утримувати рівновагу, а домовляючись з графом, власноруч її порушили? Я не бачу жодної логіки у вашому вчинку.

– Все простіше, ніж здається. Я б нічого не порушував, якби він дотримувався умов й не втручався в долю твого коханого. Мені б залишилось довести справу до кінця й повернути твою душу Алреку, забираючи натомість вдвічі більше. Як на мене – вигідна умова. Тим паче, що провина за скалічені долі й передчасну смерть важким тягарем лягла б на плечі графа острова Даводс.

– Хіба всі ці душі й так не належать вам?

– Не зовсім. Я справді, як ангел смерті допомагаю душам продовжити свій шлях, та вони мені не належать. З кожною новою душею, яку я проводжу до нового життя – отримую часточку їх світла, яка наближає мене до поставленої цілі. Більше світла – коротший шлях до моєї свободи.

 Стеллі важко було зрозуміти, що старий мав на увазі під свободою, а він не поспішав пояснювати. Та й чи потрібно заходити так далеко? Як потім жити із цими знаннями? Для неї головне, щоб її близькі були в безпеці й Алреку не довелось більше розплачуватись за помилки минулого.

– Запитую востаннє! Ти даєш свою згоду? Але, знай, що вороття вже не буде.

– Так! Я згодна! – Вона не вірила власним вухам, що погодилась на це божевілля.

– А тепер йди, він вже близько. Нічого не бійся, він тобі не нашкодить, я особисто подбаю про це.

 Рев мотора мотоцикла сповістив про наближення Віртала, який із шаленою швидкістю мчав по набережній. Вона подивилась вдалечінь, де вже виднілась його темна постать, а коли знову подивилась на місце, де сидів старий – його вже не було. Він просто зник не попрощавшись.

 А їй довелось добровільно йти в лапи звіра й сподіватись на допомогу ангела смерті, котрий намагався відновити рівновагу й розставити все на потрібні місця.

 Незнайомець не ніс ніякої загрози, та вона чомусь зловила себе на думці, що більше б не хотіла з ним зустрічатись.

– Погрались й годі? Ти ж усвідомлюєш, що в тебе немає іншого вибору. Я надто добре тебе знаю й мені відомо, що ти ніколи добровільно не підставиш під удар рідних тобі людей, тому годі втікати й сідай на клятий мотоцикл! – гаркнув Віртал, втрачаючи останні краплі терпіння.

 Дівчина мовчки сіла позаду, обіймаючи його за талію.

– Якщо ти ще раз стягнеш цей кулон зі своєї шиї, я висічу його на твоїй шкірі! – Погрози прозвучали аж надто переконливо, щоб засумніватись у тому, що він таки зробить те, про що попереджає, вкотре повертаючи їй прикрасу.

 У цей момент страх кудись вивітрився, вона мовчки їхала з Вірталом, обдумуючи слова старого і те, що на неї очікує після цієї угоди. Не знала чи не пожалкує про прийняте рішення, та було вже надто пізно щось міняти, вона дала свою згоду.

 Алрек відніс непритомну Стеллу до її старенького помешкання. Саме у цій невеличкій хатині пройшло її дитинство. Відару вдалось простежити за пересуванням зрадника, сліди якого привели сюди. Поселення виявилось давно покинутим, що ставало ідеальним місцем для переховування. Молодик, котрий був причетний до викрадення у всьому зізнався й запевняв, що Віртал погрожував сім’єю, яку силоміць утримував у своїх володіннях.

 Чоловіки намагались привести її до тями, та дівчина не реагувала.

– Ми повинні їй допомогти, інакше Віртал зрозуміє, що вона бачилась зі мною й доведе справу до кінця. Він її знищить! – Розтривожений Алрек не знаходив собі місця, відчував себе повністю безсилим. Зілля не допомагали, а коли хотів провести ще один ритуал – вперше не зміг потрапити на межу. Щось його не впускало.

– Мені шкода, брате, та доля хоче повернути своє. Ти не повинен був заходити так далеко. Повернути до життя людину, душа якої вже відлетіла – було не найкращим варіантом. Щоб не відбувалось далі, ти повинен змиритись й відпустити.

– Я відпущу її, якщо вона цього захоче, та не дозволю Вірталу нашкодити.

– І що ти зробиш? Він там, а ти – тут!

– Годі! Йди, залиш мене наодинці з нею!

 Відар усвідомлював, що його братові вкотре доведеться попрощатись із коханою. Прагнення повернути втрачене, змусило його переживати нові втрати знову й знову. Складалось враження, що доля намагалась його провчити, показати, що все буде як мало бути від самого початку й Алреку не під силу щось змінити. Та чоловік не здавався, вишукуючи обхідні шляхи. Коли повернулась Стелла, Відар справді повірив, що тепер все буде добре і його брат буде щасливим, та у долі були інші плани й вона не мала наміру їх порушувати. Він щиро хотів допомогти, та щоб вони не робили, все вело до одного – їм не бути разом, принаймні не в цьому житті.