Розділ 22

– Але я не дівчина з портрета, ми просто схожі ззовні – намагалась переконати в цьому не тільки Алрека.

– Помиляєшся. Це справді ти! Тільки твоя душа встигла очиститись від минулого перевтілення, готуючись до нового життя. Пам’ять стерлась, та відчуття, уподобання й страхи залишились. Ти досі боїшся плазунів. Мій Ейп завжди лякав тебе до смерті. Більш ніж впевнений, що досі любиш коней й вовків. У компанії Орі ти появилась у Даводсі. Він з тобою від самого народження. Ти говорила, що вовк дорогий для тебе як пам'ять про батька. Тому він так зрадів твоєму поверненню. Тварини значно краще чують запахи й глибше відчувають зв'язок, який встановлюється з їх господарем. Орі не може помилятись. Якби ти не намагалась заперечити, та всі факти вказують саме на те.

 Стелла задумалась й складуючи все в єдиний ланцюжок, не змогла заперечити його правди. Вона справді шалено боялась змій і здавалось, що народилась із цим страхом. З дитинства мріяла назвати свою собаку дивним іменем Орі. Як ще можна пояснити такий збіг? Любов до коней в неї перевтілилась в любов до мотоциклів. Свого Майка вона називала принцом на залізному коні. Тепер можна було пояснити свої дивні відчуття поряд з Алрека й Орі. Але разом з усвідомленням приходила образа на чоловіка за те, що так вчинив. Вона ще не знала всіх подробиць, та в голові вже вибудовувались логічні ланцюжки й вели її до того, що саме граф острова Даводс відіграв важливу роль у тому, що з нею відбувається зараз.

– Але як тобі вдалось мене повернути? Чому саме у моє двадцятип’ятиріччя? – намагалась тримати себе в руках, та з кожною секундою у ній зростав гнів й лють.

– Я провів ритуал до якого довго готувався. Незліченна кількість спроб не приносила бажаних результатів і я майже втратив надію. Я проклинав день коли зустрів тебе, а потім ненавидів себе за це. Моєму вчинку нема виправдань, та того що зроблено вже не змінити. Домовленість неможливо розірвати. Я думав, що він мене обвів навколо пальця, доки не побачив тебе на порозі власного замку у компанії мого брата. Ви з ним товаришували в минулому, тому до нього в тебе залишились також тільки приємні відчуття.

– Алреку, з ким ти домовився й що пообіцяв натомість? – не впевнена чи готова почути відповідь запитала Стелла, прикриваючи долонями обличчя від поганого передчуття.

– Я погодився, що повертаючи тебе у цей світ, смерть забере душі, котрі будуть тобі близькі на той момент. Для відновлення балансу. Я не усвідомлював, що таким способом ти втрачатимеш близьких людей. Я думав, що ти просто прокинешся тут, наче після довгого сну, не пригадуючи його деталей. Вважав, що все, що ти встигла прожити здаватиметься тобі звичайним маренням…

Стелла повільно почала відступати від Алрека, наче від чудовиська.

– Майк…, Ліззі… Вони всі в небезпеці. Ти підписав для них смертний вирок. Ти… Я…

– Пробач! – бачив як дивилась на нього, якою ненавистю палали її сині очі. Боявся, що знову втратить її й цього разу назавжди. Знав, що так буде, та не міг приховати правди, яка рано чи пізно повинна була відкритись.

Дівчина позадкувала з каюти й прожогом вилетіла на палубу, вдаряючись об міцні груди Лейфа.

– Агов! Це тобі не ринкова площа, де достатньо місця для подібних забігів – проговорив пірат, та коли помітив її криваві руки й спотворене болем обличчя не зміг більше вимовити слова. Усвідомив, що його кпини зараз недоречні. Він відступив в сторону, даючи дівчині достатньо місця, щоб продовжити свій марафон. Дивився вслід поки вона не зникла з поля зору – А пристрасті бушують, трясця твоїй матері! – присвиснув, намагаючись зрозуміти що це щойно було.

 Стелла вибігла на палубу і їй було зовсім не важливо, що вся увага екіпажу зараз була прикута до неї. За всі дні перебування на цьому судні, вона жодного разу не бачила команди у повному складі, тільки окремих її членів. А зараз, здавалось всі вони зібрались, щоб подивитись на страждання й біль. Вона забилась в кут й прикрила обличчя руками. Ніхто не насмілювався підійти, щоб дізнатись про причину її горя. Тільки граф Відар здогадувався що могло її так засмутити. Він хотів підійти, та усвідомлював, що цим зробить тільки гірше. Як не дивно, на допомогу прийшов той, від кого зовсім не очікували. Лейф виник позаду замисленого графа.

– Що з нею? Геть дах поїхав? – в притаманній йому манері поцікавився капітан «Місячної примари».

– Не втручайся! Тобі нічого не відомо! – застеріг чоловік.

– А якщо я знаю спосіб як її вивести із цього стану? – заінтригував Лейф.

– І навіщо тобі це? Не вірю, що в тобі раптово прокинулась совість. Чи краще одразу запитати чого ти бажаєш натомість? – окинув поглядом усміхненого пірата. – Тебе веселить уся ця ситуація? Подобається коли хтось страждає? Чи ти хочеш, щоб ще і я тобі добряче врізав по фізіономії? – обурився Відар.

 – Заспокойся! Може і в мені залишилось щось від людини. – З цими словами він рушив до своєї тимчасової каюти.

 За декілька хвилин Стелла відчула чиюсь теплу долоню на своєму плечі. Вона підняла свій погляд й не повірила власним очам. Перед нею стояла Айла з плоті й крові.

– Але як? – не могла повірити власним очам. Здавалось, що дивиться на примару й зовсім скоро марення розвіється за вітром.

Айла без слів присіла поруч й пригорнула до себе Стеллу.

– Я обов’язково все тобі розповім, тільки не тут, коли на нас дивиться десяток пар очей. Ходімо, люба. Я знаю місце де нам ніхто не заважатиме.