Розділ 21

– Люба, все буде добре, він сильний. Майк оговтається. Він не залишить свою лисичку – Ліззі намагалась заспокоїти безутішну подругу у коридорі лікарні, міцно пригортаючи до себе.

 Стелла не могла повірити, що все це відбувається з нею. Невже мало того, що вона переживає щоночі? Не могла навіть уявити якби все це перенесла, коли б найкращої подруги не виявилось поруч. Її підтримка  у важкий момент стала просто неоціненною.

– За що мені все це? Я ж не зможу без нього. Майк все, що у мене є. – Сльози лились безперервним потоком. Стіни лікарняного коридору тиснули на свідомість, породжували нові страхи, які заповзали глибоко під шкіру й контролювали всі її думки.

– Він неодмінно одужає, у вас все життя попереду. Ти ще встигнеш подарувати йому сина, або донечку. – Вперто вірила у те про що говорила. Адже не могла бути доля такою жорстокою до таких чудових людей – переконувала більшою мірою себе Ліз.

 Майка відвезли до операційної. Саме в цю мить вирішувалась його доля. Лікарі не давали жодних гарантій. Травми були важкими й чи вдасться впоратись молодому організму ніхто не міг сказати напевно. Залишалось тільки надіятись.

 Стелла не припиняла молитись й просити всевишнього про допомогу. Не дозволяла собі навіть думати, що в її житті може не стати коханого. Саме на ньому трималось все її щастя, яке зараз намагалось вислизнути крізь пальці. Я не дозволю цьому статись! Він повинен боротись! Він зможе! – переконувала себе, відганяючи погані думки.

 Коли у коридор вийшов лікар й направився в їх сторону, обоє заціпеніли в очікуванні. Кожна секунда з якою він збирався з думками й підбирав правильні слова доводила до відчаю.

– Операція пройшла успішно. – Видихнув з полегшенням медик, втираючи піт зі свого обличчя. – Тепер все залежить тільки від Майка. Наступні три дні будуть вирішальними у його житті. Якщо його організм впорається – він житиме.

 – Він впорається. Він не може мене кинути – навіть не розглядала іншого розвитку подій дівчина. Її голос тремтів, та в ньому відчувались нотки впевненості. Вона справді в це вірила.

– Звичайно, люба. – Обіймала її подруга.

 Коли Стеллу впустили в палату до коханого, вона не хотіла вірити власним очам. Бачити його в такому стані було нестерпно боляче й важко. Він був підключеним до апаратів життєзабезпечення за допомогою безлічі трубок. В цьому бездиханному тілі важко було впізнати її Майка. Вона присіла на стілець біля його ліжка й взяла за руку.

– Коханий, ти повинен боротись! Я не зможу впоратись з усім наодинці. Будь ласка, не залишай мене! – вона хотіла вірила, що він її чує й неодмінно повернеться.

 Попри вмовляння Ліз, вона залишилась у лікарні з коханим. Ближче до ночі вмостилась на сусідньому ліжку, яке тимчасово виділили для неї. Дивилась у його заплющені очі й пригадувала відчуття, коли пробуджувалась під щиру посмішку й закоханий погляд. Плакати вже не могла. Здавалось, ліміт сліз на сьогодні вона вичерпала ще задовго до настання ночі. Всі надокучливі думки й страхи, які її мучили до цього прикрого випадку, наче вивітрились з голови. Вже не здавалось таким страхітливим обличчя Віртала, чи маски катів. Зараз вона боялась тільки майбутнього в якому може не бути Майка. Не хотіла засинати, щоб нічого не пропустити, та протистояти дрімоті було ще тим завданням. Ні кава, ні енергетики не допомагали. Емоційне виснаження брало гору, змушуючи її повіки заплющитись.

 – Ні!.. Я повинна повернутись до Майка! Я повинна бути з ним! – заперечно мотала головою, прокинувшись наодинці у каюті Алрека. Зовсім забула про свої понівечені руки, якими міцно стиснула ковдру, вп’явшись нігтями в рани. Хоч вони були забинтованими, крізь тканину просочилась кров. Стелла відчула гострий біль, та не звертала на нього уваги, б’ючись в істериці. Біль вже не здавався таким нестерпним. Душевні муки виявились куди сильнішими. 

– Що тобою? – кинувся до неї Алрек, котрий саме повернувся, щоб перевірити чи вона вже прокинулась. Свіжа кров на бинтах неабияк його збентежила.

– Не чіпай мене! – накинулась на нього Стелла, заборонивши наближатись до себе. – Я… він…Я не хочу жити без нього… – шепотіла крізь сльози. – Я тут, а він зараз там без мене. Він зовсім один.

 Алрек не міг нічого зрозуміти. Безперервний хаотичний потік окремих слів й фраз, які вилітали з її вуст важко було об’єднати, щоб все-таки усвідомити що стало їх причиною. Щось схоже з нею вже відбувалось у замку. Тоді він думав, що виною її стану був жахливий сон. Та в цей момент його найбільше хвилювали її руки, які без зупину кровоточили, зафарбовуючи бинти в червоний.

– Заспокойся! Я просто огляну твої долоні – намагався підійти ближче, та дівчина вперто продовжувала ігнорувати його присутність. Вона була бліда, наче примара. Дивилась в одну точку й по щоках котились сльози.

 Коли він все-таки наважився торкнутись її рук – Стелла спрямувала свій повний болю погляд на нього.

– Облиш мене! Я не хочу, щоб ти до мене торкався! – плакала, намагаючись відігнати його.

Та чоловік не слухав, натомість міцно обійняв, дозволяючи виплакатись у себе на грудях.

– Розкажи мені все! Можливо я зможу тобі допомогти – заспокійливим голосом намагався вивідати причину її раптової істерики.

– Ти мені не повіриш! Все це звучатиме, наче справжня маячня – тремтячим від сліз голосом прошепотіла Стелла.