Розділ 20

 Стелла намагалась заплющити очі й заснути, та недавні події залишили свій відбиток глибоко у її серці. Вона досі бачила перед собою обличчя Віртала й чорні маски катів, котрі стояли поряд з грудою каміння. А ще у її вухах до цього моменту дзвеніли обвинувачення чоловіка. Дівчина марила, залишаючись десь на межі між сном й дійсністю. Ця межа не дозволяла їй повернутись додому. Страхітливі образи лякали й змушували шукати захисту. Їй не вистачало повітря у цій задушливій каюті, тому похитуючись, направилась на палубу.

 Вже вечоріло. Прохолодний морський бриз допоміг привести в норму дихання. Вона присіла, спершись об борт корабля. Повертатись до каюти не хотілось, адже в ній на неї чекали власні страхи навіяні цим світом.

 Коли Алрек в черговий раз вирішив перевірити стан дівчини, в каюті її не знайшов. Він попрямував на палубу й побачив як вона скрутилась клубочком біля борту. Трохи повагавшись, він все-таки підійшов ближче й присів поруч, притягуючи її до себе. Вона сховала своє обличчя у нього на грудях. Не хотіла зараз замислюватись, що щось робить не правильно. Їй потрібна була підтримка, яку зумів подарувати Алрек. Вони не вимовили жодного слова. Він відчував її тепле дихання на своїх грудях й тремтіння, яке розносилось тілом, а з кожним ударом його серця, її страхи відступали, розчинялись у свіжому морському повітрі, ковтки якого дарували їй неймовірне полегшення. В цю мить дівчині було спокійно як ніколи. Здавалось, що так й повинно бути. Рука Алрека погладжувала її руде волосся, яке мідними хвилями розлилось по тілу.

 Долоні ще нестерпно боліли, викликаючи сльози при випадковому дотику. Стелла розуміла, що тепер навіть поїсти не вдасться самотужки. Усвідомлення своєї безпорадності міцно тримало за горло.

– Тобі варто повернутись до каюти, ти вся тремтиш. Жар тільки посилюється – порушив тишу, яка зависла між ними.

– Я не хочу повертатись, гнівний вираз обличчя Віртала переслідує мене з моменту як я ступила на палубу цього корабля. Мені лячно. Цей чоловік з такою ненавистю дивився на мене, що міг спопелити одним тільки поглядом. Він бажає мені смерті, а я навіть не знаю що накоїла. Розповідав про справжні жахіття. – Яскраво описала те, що відчувала, втираючи гіркі сльози кінчиками своїх пальців.

– Я більше не дозволю йому нашкодити тобі – впевнено відповів їй Алрек.

– Алреку, ти ж розумієш, що я не та ким тобі здаюсь. Я не дівчина із портрета – вона знала, що його прихильність й бажання допомогти більшою мірою пов’язане із дівчиною із минулого, котра, як дві краплі води була схожою на неї.

– Я мав вдосталь часу, щоб це усвідомити. Та тепер це нічого не міняє. Ми пов’язані більше, ніж ти думаєш.

– Я відчула це при першій зустрічі й це відчуття не покидає ні на хвилинку.

– Прийде час, коли ти все зрозумієш і тоді ти зможеш або прийняти все й пробачити, або зненавидіти мене назавжди.

 Стелла не стала наполягати, щоб він все розповів зараз, адже сама не знала чи готова почути правду. Він обережно підхопив її на руки й підвівся. На її велике здивування оминув виділену для неї каюту й направився в інший бік, підіймаючись сходинками. Опинившись перед дверима, підштовхнув їх ногою й заніс її всередину. Обережно вклав у ліжко, витягнув ковдру зі скрині й дбайливо укутав нею Стеллу. На її німе запитання спокійно відповів:

– Тут тобі нічого не загрожує. Я буду поруч поки ти не заснеш. – Ось, випий – простягнув їй пляшечку із вже знайомим еліксиром.

Вона з острахом подивилась на нього.

– Не хвилюйся, попереднього разу ти випила еліксир, який не пройшов усіх стадій очищення, зараз я пропоную тобі вже готовий.

Вона простягнула руку, щоб взяти пляшечку, та скрикнула від різкого болю в долоні.

– Дозволь я допоможу – Стелла осушила її вміст із його рук. – Молодчина, здоровий сон допоможе відновити сили й впоратись зі слабкістю.

 Він присів у крісло поряд із ліжком. Вона дивилась у його зелені очі, борючись із неймовірною важкістю повік, які опускались все нижче і нижче.

 Прокинувшись вдома, Майка поряд не виявилось як і Орі. Вона спочатку оглянула свої долоні, на яких і сліду не залишилось від ран, а потім на годинник біля ліжка. Повільно підвелась й попрямувала до ванної. Спустившись на кухню, помітила записку залишену коханим: «Не хотіли тебе будити. Ми гуляємо в парку, невдовзі повернемось. Любимо тебе. Твій Майк та Орі» й закоханий смайлик в кінці. Такі, здавалось би, прості речі завжди викликали посмішку на її обличчі, не зважаючи на те, що довелось пережити.

Хоч на руках не було ран, та якийсь фантомний біль все ж відчувалась. Коли вона взяла до рук чашку з чаєм й доторкнулась нею до місця де вони були понівечені, тілом пройшла раптова хвиля болю, яка змусила її розімкнути долоню й впустити посудину на підлогу. Стелла ледь встигла відскочити, щоб не попектись гарячим напоєм. Чашка розлетілась на друзки. Першу хвилину вона просто стовбичила, дивлячись на товсті шматки скла, а коли присіла, щоб прибрати їх – піддалась емоціям й дала волю сльозам. Те, що відбувалось з нею там, залишало свій вагомий слід тут й значною мірою впливало на її життя. Доки все це буде продовжуватись? – подумки шукала відповідей.

 Їй було соромно перед коханим, котрий змушений був терпіти її пригнічений стан, який став частиною звичного життя. З дівчини, котра дивилась на все з позитивом, вона поступово перетворилась на меланхоліка. Так тривати більше не могло.