Розділ 11

  Впевненими кроками він спускався сходами, наближаючись все ближче і ближче. Кілька ударів серця вона не зводила з нього свого погляду, з острахом намагаючись розгледіти риси обличчя. Коли він підійшов ближче їх погляди нарешті зустрілися.

 Стелла не могла описати свої невідомі раніше відчуття від зустрічі з цим чоловіком. Та дивними чином, страх відступив. Наче загіпнозована дивилась у його зелені очі й не наважувалась перервати цей погляд. Граф Алрек виявився симпатичним молодим чоловіком, але це не пояснювало її раптового бажання доторкнутись до його обличчя. Таке з нею було вперше. Вона ніколи не дозволяла собі так дивитись на чужого чоловіка, адже до нестями була закохана у Майка. Невже він справді володіє магією і змушує відчувати подібне своєю силою? – намагалась знайти логічне пояснення своїй дивній поведінці.

 Здавалось, що й сам граф відчував щось подібне. Він свердлив її поглядом і ніби намагався прочитати її думки, заглянути в саму душу, яка чомусь так несподівано потягнулась за ним. Він повільно доторкнувся до її волосся.

 – Познайомся, це Стелла – спробував розірвати цей зоровий контакт Відар.

– Стелла? – тепер вже з якоюсь непереборною цікавістю продовжував дивитись на дівчину.

– Так, Стелла – підтвердила дівчина намагаючись позбутись задушливої грудки у горлі.

– Відаре, пройди в мій кабінет! – різко скомандував граф Алрек – Ортісе, проведи міс Стеллу у гостьову опочивальню і за можливості розкажи їй правила замку – додав своєму вірному слузі.

– Пройдіть, люба, за мною – торкнувся плеча дівчини, яка досі прикипівши до місця, спостерігала за чоловіками.

 Стелла ніяк не могла оговтатись. Його погляд вона відчувала на своїй спині, коли Ортіс повів її сходинками вгору. Інстинктивно обернувшись, підтвердила свої відчуття. Погляд графа Алрека проводжав її поки вона не зникла за рогом. Від такої уваги підкошувались ноги. І взагалі, щось до біса незрозуміле творилось у її серці. Перед очима досі стояв його образ. Світле, хвилясте до плечей волосся обрамляло засмагле обличчя. Зелені, наче паростки молодої трави очі збивали ритм її серця і проникали в саму душу, в найпотаємніші її закутки. Чуттєві вуста змушували уявляти які вони на смак. Графітного кольору сорочка огортала широкі плечі й міцні руки. Вона ненавиділа себе за власні відчуття і починала ненавидіти самого графа, який за дивним збігом обставин, став їх причиною.

 Ортіс провів її до опочивальні на третьому рівні замку. Відчинив важкі двостулкові двері й гостинно запросив всередину.

 Кімната виявилась доволі просторою і затишною. Велике ложе з легким балдахіном застелене світлою постіллю красувалось по центрі. Масивні меблі з темного дерева були окремою окрасою опочивальні. Мурований камін додавав затишку і певного колориту у середньовічному стилі.

– Якщо вам знадобиться моя допомога, зможете знайти мене на другому рівні – серйозним тоном проговорив чоловік.

– Вийшла, мабуть, якась помилка. Я рабиня графа Алрека і ці покої не відповідають моєму статусу – спробувала одразу все вияснити й розставити на свої місця.

– Це його наказ, тому помилки бути не може. Якщо він вирішив вас оселити тут, значить, на це були причини – спокійно відповів Ортіс. – У замку є всього два суворих правила, яких повинні дотримуватись його жителі – констатував старий. –  Ні за яких обставин не турбувати графа, коли він працює і не заходити до кімнати з синіми дверима на другому рівні замку – застеріг Ортіс, залишаючи її наодинці.

 Дівчина повільно опустилась на м’яке ложе. Не знала як повинна діяти далі. Боялась, що Алрек зажадає відвідати її в цій опочивальні, щоб познайомитись ближче. Але найбільшим страхом було те, що невдовзі граф Відор покине фортецю і вона залишиться тут наодинці з його братом у повному усамітненні. За час проведений в дорозі встигла звикнути до бесід і компанії графа, який віднісся до неї з розумінням. Не наважилась запитати Ортіса чи є ще хтось зі слуг у Даводсі. Також не знала чи дозволяється їй добровільно покидати опочивальню і замок. Практично нічого не знала про нову домівку і її власника.

 Звук прочинених дверей змусив її сіпнутись і піднятись із ліжка. Граф Алрек  знову не зводив з неї свого погляду. Він повільно підійшов до заціпенілої Стелли й несподівано пристрасно вп’явся в її губи. Вона миттєво обм’якла в його руках не в змозі боротись із дивним тяжінням і коли він нависнув над нею, затьмарений розум протверезів і дівчина тільки тепер помітила, що лежить на ліжку. Зі страху, який раптово охопив, вона спробувала вирватись з солодкого полону і відштовхнула чоловіка.

 Алрек одразу помінявся в обличчі. Він відпустив Стеллу і суворим тоном звернувся до дівчини:

– Де саме знайшли тебе люди Лейфа?

– На острові – тремтячим від нестримних сліз відповіла те, що знала.

– Конкретніше – жорстко наполіг граф.

– Не знаю як називається острів. Я прокинулась там зовсім одна і мені невідомо як я туди потрапила – давлячись сльозами пробубоніла дівчина.

– Де ти жила до цього? – не зменшував свого тиску чоловік.

– Я нічого не пам’ятаю – збрехала Стелла, намагаючись якомога швидше спровадити графа.

 Та він не відступив і спробував вивідати правду всіма відомими йому способами. Чомусь для нього це було вкрай важливим.