Розділ 2

 Стелла повільно розплющила очі, мружачи їх від різкого болю у скронях. Повіки були важкими, наче їх хтось силою утримував, щоб вона завчасно не помітила де знаходиться. Світ довкола йшов обертом, намагаючись завадити спробам підвестись на рівні ноги. Дівчина обережно торкнулась голови й опираючись на лікті, поволі піднялась із землі, роззираючись навколо. Не вдалось одразу зорієнтуватися де прокинулась й пригадати як сюди потрапила. Однієї миті вона святкує своє двадцятип’ятиріччя у колі рідних і друзів, а наступної – прокидається посеред дикої природи наодинці. Куди подівся Майк? Де всі інші? Що це за місце? Перше, що спало на думку, що чоловік вирішив подарувати їй відпустку в честь сьогоднішнього святкування. Та де ж він сам? І чому залишив її непритомною? Як привіз сюди?

 Звідусіль дівчину оточували стовбури дерев і густа, непрохідна зелень. Палюче сонце ховалось за густими кронами, тому не надто дошкуляла спека. Неподалік розкинулась водойма, яка гармонічно вписувалась в атмосферу цього місця. 

 Такими ж обережними рухами, вона змінила позу, незграбно стаючи навколішки, а потім підвелась на рівні ноги. Від запаморочення вони здавались ватяними, а тіло помітно похитувалось. На ній досі була святкова сукня і туфлі на підборах, що аж ніяк не полегшувало її пересування. Хіба так годиться відправлятись на відпочинок? Про що тільки думав Майк? Сподіваюсь він зможе все пояснити – губилась у здогадках.

 Дзеркальна гладь невеличкого чи то джерела, чи заплави відбивала проміння вранішнього сонця, вимальовуючи на ній яскраві акценти. На вигляд вода була чистою, адже крізь її глибину просвічувалось кам’янисте дно. Власне віддзеркалення на поверхні, змусило гидливо скривитись. У волоссі заплутались дрібні гілочки й сухе листя, обличчя було блідим і змарнілим, ніби вона не спала усю ніч. Стелла присіла, щоб зачерпнути трохи вологи. Спочатку піднесла долоню до носа і не відчуваючи жодного неприємного запаху, спробувала зробити ковток, та зрозуміла, що вода солена на смак. Що за чортівня? Стелла знала напевно, що солену воду пити не можна, адже нею не втамуєш спраги, натомість вона  могла привести до ще більшого зневоднення організму. Смерть від такої води буде повільною і болісною. Але чому вона солена? – не могла нічого зрозуміти. Дівчина спробувала звільнити свою зачіску від дарів природи й вирішила не стовбичити на місці, а оглянути околиці та відшукати свого чоловіка, який повинен був бути неподалік. Підбори глибоко заривались у землю, тому вона вирішила зняти туфлі й понести їх в руках, полегшуючи своє пересування. Благо, місцевість дозволяла це зробити. М’який зелений килим з моху пестив натерті стопи. Поки йшла не зустріла жодної живої душі, не враховуючи птахів, яких могла тільки чути, адже вони майстерно переховувались між гілля.

 Найбільше дивувала природа навкруги. Високостовбурні дерева сягали неба. Місця, де ліс густішав панувала зеленкувата напівтемрява, сонячному промінню було важко пробитись крізь густі крони. Стовбури дерев вкривались ковдрою із зеленого моху. Часто під її ногами валялись напівзгнилі стовбури, які захаращували дорогу і змушували їх майстерно перестрибувати, або оминати. Хаотичне сплетіння гілок перед її обличчям змушувало сповільнюватись і розчищати шлях голими руками. Та, як виявилось, це була погана ідея, адже деякі з них були рясно вкриті величезними колючками, які глибоко впивались у шкіру долонь. Як же боляче! – викрикнула Стелла кривлячись від болю і намагаючись витягнути її зі своєї руки. Не зупиняючись, попрямувала далі. Та чим далі йшла, тим моторошніше ставало. Майка ніде не було. Зібравши всі сили в кулак, наповнила легені повітрям і спробувала щодуху його погукати, та це не принесло жодних результатів. Нестерпно хотілось повернутись додому в обійми свого коханого. Була впевнена, що він не зміг би її тут кинути, тому дійшла висновку, що це дуже реалістичний сон, або якесь прикре непорозуміння.

 Палюче сонце нестерпно сліпило очі й кортіло зняти з себе цю сукню, яка, здавалось, прилипла до тіла. Святковий макіяж потік, а зачіска розпатлалась. Окремі пасма падали на обличчя і Стелла за щораз намагалась закинути їх назад.

 Дійшовши до чергового розлогого дерева, під тінню якого, можна було трохи перепочити й сховатись від сонця, вона присіла і поставила туфлі поряд. Тимчасовий притулок подарував бажану прохолоду, та не міг вгамувати спрагу, яка окупувала, наче нав’язлива ідея. Де ж ти, Майку? – бурмотіла, заплющуючи очі від сліпучих променів, які все-таки наздогнали її під цим деревом.

 Не помітила як до неї підкрались невідомі. Двоє кремезних чоловіків стали прямісінько перед дівчиною, затуляючи сонце і кидаючи свої тіні на її світле обличчя. Стелла повільно розплющила очі. Перед нею стояло двоє неголених незнайомців, не надто привітної зовнішності. Їх одяг тхнув рибою і виглядав не охайно. Полотняні сорочки були брудними, а короткі штани, чи то бриджі додавали комічності їх зовнішньому вигляду. Перше враження – безпритульні. Та насторожувало те, що на поясі в обох висів невеличкий кинджал. Це ж холодна зброя, яку заборонено носити з собою – подумала Стелла і страх задушливою грудкою застряг у горлі.

– Хто це у нас тут? – вишкірився один з них, обтираючи піт зі свого обличчя шматком тканини, який тримав у руках.

 Ось тепер їй справді стало страшно. Невідомо що в голові у цих чоловіків. Залишатись з ними наодинці було небезпечно і не віщувало нічого хорошого.

– Пробачте, та мені вже час, на мене чекають неподалік – спробувала якомога швидше позбутись компанії підозрілих незнайомців, підіймаючись із землі.

– Не поспішай так, сумніваюсь рибонько, що говориш нам правду. На тебе ніхто тут не чекає – вхопив її за руку інший.