Глава 3

Поліна раділа, що все обійшлося. Але все ж мусить взяти лікарняний на тиждень, а там ще й новорічні свята. Її лякало лише одне питання, хто ж писатиме документацію за неї. І що робити з оцінками. 

А ще, поки лікар обробляв рану на руці, вона думала про дивний збіг. Як це взагалі можливо? —  “Я ж точно бачу його, цього самого Костянтина в сні майже щоночі. Чи буває взагалі таке?”

—  Готово, — вивів її з роздумів голос лікаря. Рана не серйозна, але післязавтра мусите приїхати на перев'язку, щоб не почалося загноєння. Перелому, на щастя, немає, всього лише легкий вивих. Я випишу вам лікарняний, а ви менше рухайтесь. 

—  Але ж як ? —  і вона вказала на міцно перев'язану еластичним бинтом ногу?

—  Як знаєте! —  Стискаючи печами, байдуже мовив лікар.

Поліна добряче прихрамуючи на одну ногу геть понура вийшла з травматологічного кабінету. Яке ж було її здивування, коли на неї під дверима все ще чекав цей дивний чоловік.

—  Ви все ще не поїхали? —  не приховуючи свого подиву запитала.

—  Ні, —  спокійно відповів, —  я ж вас чекав, —  додав, якось дивно дивлячись їй просто в очі. 

—  Що з ногою? Що лікар сказав?

—  Вам не треба за мене хвилюватися. Я вже доросла дівчинка, — і вже з жіночою хитрістю додала, —  а вас, мабуть, вдома чекають дружина, діти. А ви тут зі мною. 

—  На Жаль, ні. Нікого, окрім собаки, в мене немає. А ви?

—  А що я? В мене немає домашніх улюбленців.

—  Це звісно прикро, а сім'я?

—  Моя сім'я — це мої батьки, з якими наразі мешкаю.

На ці слова очі чоловіка якось дивно засяяли. 

—  То ви самотня, правильно я розумію?

—  А вам що з того? —  вже з якоюсь підозрою запитала.

—  Ну як, така гарна пані й сама? —  він посміхнувся до Поліни. В іншу мить зрозумів, що вони все ще стоять під дверима травмпункту і взяв її під руку, обережно та повільно повів до авто. Їм ще пощастило, що травмпункт заходився на першому поверсі.

При виході з приймального відділення Поліна зробила останню спробу,

—  Та я мабуть сама, а то ви зі мною як з малою дитиною. Сюди привезли, додому відвезете. Таксі візьму, якщо вже на те пішло. Ну мені дуже незручно перед вами.

—  Про що мова? Я наполягаю, —  він допоміг їй сісти у свою машину, подбав, щоб було зручно, і лише тоді сів сам.

Якийсь час вони їхали в цілковитій тиші, а тоді, жінка після довгих вагань все ж запитала. 

—  Може я вам оплачу за дорогу.

—  От же ж ви невгамовна. Давайте так, якщо вам вже так кортить віддячити мені, то я запрошу вас в ресторан, повечеряєте зі мною, та й на тому ми квити.

—  Але ж я… 

—  Ну наскільки я знаю, на роботі ви поки не зможете з'явитися, тому не намагайтеся відмазатися роботою.

—  Та я не про це. А про те, що в мене нога… Які там кафе.

—  Не ображайте мене так, я вас запрошував у ресторан, а ні в яке не кафе. Але якщо ви не хочете, то так й скажіть.

—  Кажіть коли, я згодна. Мушу ж я якось вам віддячити. 

—  А ви дайте свій номер, то я й наберу вас, тоді й домовимося. До речі коли вам наступного разу до лікаря?

—  А звідки ви знаєте, що я маю прийти ще раз. 

—  Просто здогадався. Бачив, рану.

—  Та це всього лише вивих, й подряпина. Нічого серйозного.

—  Це ви так думаєте. А насправді інколи вивих може завдати куди більше дискомфорту й проблем у майбутньому, якщо його вчасно не полікувати.

—  В будь-якому випадку, я вам дуже вдячна. 

—  Не варто, я нічого надзвичайного не зробив, просто посильно допоміг.

—  Ми майже приїхали, тепер зверніть направо, і потім прямо, аж до кінця вулиці, —  скерувала його Поліна.

Коли вони приїхали, чоловік дістав телефон й дав жінці, щоб та залишила йому свої контакти. А потім запитав:

—  То коли вам наступного разу до травматолога?

—  Післязавтра!

—  На яку годину?

—  Лікар не уточнював.

—  Я заїду за вами близько обіду, тож дочекайтеся.

—  Ви не зобов'язані…

—  А може мені хочеться. Він знову посміхнувся посмішкою від якої в Поліни мороз по шкірі йшов. 

—  Дякую, —  присоромлено відповіла відповіла вона.

—  Давайте проведу вас до дверей.

Звісно, Поліна хотіла заперечити, але попередній досвід підказував, що це марна справа, тому вкотре лише подякувала.