Глава 2

Вона навіть кліпнула кілька разів, намагаючись переконати себе, що красень, який стоїть перед нею, пропонуючи їй руку допомоги, в прямому сенсі цього слова, це не сон. Він щось говорив до неї, але через шок від побаченого Поліна нічого не чула.

—  Ви щось казали? — перепитала нарешті трохи прийшовши в себе, і розуміючи, що все ще заважає машинам рухатися. 

—  Кажу підводьтеся швиденько,  —  і потягнув за руку жінку. 

Коли вона встала з його допомогою і відійшла на тротуар, хлопець запитав чи все з нею добре.

—  Так, ніби все добре, — відповіла, дивлячись на нього довше ніж дозволяли будь-які манери.

—  Давайте зберемо ваші речі. Це ж ваша сумка?

—  Моя. Дякую, — відповіла, і намагаючись зрозуміти, чи все це не сон. Поліна теж нагнулася, але зрозуміла, що рука подерта і з неї сочиться кров.

Біля сумки вона знайшла паперові хустинки , і спробувала витерти кров, але та ніяк не спинялася. Вийшло все лише гірше, бо розтерла все з брудом. Витягла з пачки ще один носовичок і повторила спробу.

—  Сідайте в авто, —  почула, —  в мене там аптечка є, — мовив чоловік, подаючи жінці сумку з усім зібраним вмістом.

—  Я дуже дякую вам за допомогу, але боюся, що я спізнюся на роботу.

—  Я б міг вас підвезти, звісно після того, як обробив би вашу рану.

—  Та дякую, справді не варто. До побачення. 

Тільки попрощалася, жінка, зробила два кроки, занадто швидко, занадто не обережно, бо знову розпростерлася на снігу. Тепер вже все було куди серйозніше, бо аж крикнула від болю. Чим, мабуть, і привернула увагу незнайомця. На крик він зреагував швидко. Підійшов та допоміг встати на ноги Поліні, від чого та знову скривилася. Нога жахливо боліла.

—  Ось тепер я вас вже точно не відпущу так просто, —  мовив чоловік, притримуючи жінку та допомагаючи їй сісти в його чорний автомобіль.

—  Та я й опиратися не буду. Мабуть, пошкодила ногу, — чесно зізналася. Але ви, мабуть, теж кудись спізнюєтеся, тому якщо можна підкиньте мене за два квартали звідси. Я б була дуже вдячна, — швидко протараторила жінка, міцно притискаючи до себе сумку. 

—  Для вас я маю повно вільного часу. Мене, до речі, Костею звати, — і він протягнув жінці руку, але швидко забрав, побачивши її сповнений болю погляд. 

—  Я Поліна, приємно.

—  Мені теж приємно. А зараз давайте відвезу вас в травмпункт.

—  Але ж в мене робота, —  пробувала заперечити.

—  Думаю, у вас перелом, і це куди важливіше.

Тільки тепер вона глянула на брудний одяг, на подерті капронові колготи. Їй було б соромно за такий зовнішній вигляд, як би не було так боляче. 

—  Добре везіть, тільки я мушу зателефонувати на роботу, попередити. В мене ж сьогодні перший урок.

—  То ви вчитель?

—  Так, біолог, —  чесно зізналася, намагаючись непомітно відтерти найбільшу пляму носовичком, яким терла раніше поранену руку.   

Він дістав десь з задніх сидінь аптечку, сів на своє місце і обережно взяв Полінину руку. Перш ніж налити рідину з скляної пляшечки, тихо мовив.

—  Зараз буде трохи боляче, доведеться потерпіти. 

І справді трохи пощипало. Костя ще раз зробив те саме і забинтував руку.

—  Вам так зручно?

—  Так, все добре. 

—  Тоді їдемо?

—  Дякую. 

І поки вони їхали жінка телефонувала на роботу, пояснюючи ситуацію.