36

Знову тиша. Лише моє серце билося у вухах, наче барабан на параді.

— І... ви певні, що... — голос Десмонта збився, що саме по собі було шоком. — Що вона не зазнала насильства?

— Я перевірив. Усе гаразд. Жодних слідів — ні прямих, ні магічних. Вона ціла.

Я видихнула, але тремтіння в пальцях не минуло. Він хвилюється за мене, але водночас намагається «прочитати». Досі?!

Міг би просто запитати мене: «Мила Амеліє, чи не зазнали ви в полоні насильства?»
Так ні — випитує у лікаря. Недороблений сухар.

Усередині піднялася така буря обурення — і водночас радості.
Обурення — що намагалися розвідати мої думки, і радості — що Десмонтові я не байдужа.

Ці почуття змішалися так сильно, що перетворилися на один пульсуючий, тривожний клубок — прямісінько під серцем.

Моя відпустка починалася наступного дня. Увечері я зібрала валізу. Речей узяла небагато — пам’ятаю, Тепловоддя славиться чудовими крамничками з готовими сукнями, і я з радістю збиралася гуляти по них.

Вранці візником дісталася до вокзалу.

Потяг здригнувся, мов старий кіт, розбуджений раптовою турботою, і повільно поповз уперед. Скрегіт коліс по рейках звучав майже заспокійливо.

Моє купе було на двох, але, на щастя, сусіда не виявилося. Провідниця — худенька жінка із застиглою усмішкою — запевнила, що пасажир не з’явився, тож я можу насолоджуватися самотою.

Всередині було дивовижно затишно — мов у бабусиній оселі.
Сидіння, оббиті м’якою темно-зеленою тканиною, трохи протерті на краях, але пружні й приємні.
Стіни — з темного дерева, двері з мідною пластиною та латунною ручкою, трохи облущеною часом, але й досі елегантною.
На вікнах висіли чудові фіранки в сині квіточки. Справжні, тканинні, з охайними зав’язками. Від них пахло крохмалем, пилом і чимось дивовижно спокійним.

Коли потяг рухався повільно, тканина ледь колихалася від крихітного протягу.

Я вмостилася біля вікна, загортаючись у шалик. Поряд стояв маленький відкидний столик, і провідниця чемно принесла мені в перші ж хвилини чай у чашці з гербом залізниці.

У цю мить світ довкола набув дивної ясності.
Наче сама тканина потяга знала, як це — їхати не стільки «від», скільки «в».

Я їхала відпочивати в Тепловоддя — де вода, сонце й легкий вітерець. Ніхто не стоїть над душею, не вимагає виконання бажань.

Та все ж у цій м’якій тиші, в затишку старого вагона, серед пледа й квіточок на фіранках я раптом відчула, що мені самотньо. Трохи сумно й порожньо.

Зовсім недавно я була частиною чогось великого й незбагненного,
а тепер — просто жінка з шаликом і гарячим чаєм, що їде туди, де її ніхто не знає.

Потяг скрипів і постукував, ніби нашіптуючи казку.
А я дивилася у вікно й думала:
«Нехай у Тепловодді все буде справжнім. Хоч би на тиждень».

І з цією думкою я відкинулася на подушку, заплющила очі
і дозволила колесам везти мене — туди, де поки що не було моєї історії.

Можливо, там почнеться нова.

Вперше за довгі тижні — я залишилася сама.
Без наглядачів, без команди, без людей, що дивляться на мене як на загадку або зброю.

Свобода. Ось вона.