35

Я вийшла, причинивши двері так тихо, ніби боялася когось розбудити. На язиці залишився присмак ментолової магії — терпкий, злегка гіркуватий.

Я вже зібралася зітхнути з полегшенням, як раптом просто переді мною, наче виникнувши з повітря, стояв Десмонт.
Спершись на стіну, руки схрещені, обличчя нерухоме, мов у гіпсового бюста.
І я майже певна — він стояв так увесь той час, доки я була всередині.

— Готово? — спитав він.

— Готово, — відгукнулася я, дивуючись, що він узагалі чекав. Хоча… це ж Десмонт. Він ніколи нічого не пояснює. Він просто є там, де має бути.

— Тоді до відпустки, пані Камерон, — сухо кивнув він і зайшов до кабінету знахаря.

Я провела його поглядом, відчуваючи дивне, неприємне тремтіння всередині.

Що це з ним?
Ще недавно дихав ревнощами, ліз цілуватися, дивився так, мов я останній промінь світла серед ночі.
А тепер — холодний, тримає дистанцію, ніби ми ледь знайомі.

І так, навіть прикро.

Щойно я заснула в кареті по дорозі додому, він поводився як турботливий чоловік: укривав пледом, підклада́в подушки, сидів, не ворухнувшись, даючи мені виспатися. Тоді з’явилося відчуття, що ми стали ближчими, ріднішими. Але щойно повернулися до столиці — все повернулося на свої місця.
Він — шеф. Я — підлегла.

Всередині влаштувалося неприємне, прикре відчуття. Що він за людина?

Тяжко зітхнувши, я розвернулася й попрямувала коридорами до виходу. Але не встигла пройти й кількох кроків, як почула голоси.

Та не в коридорі. У своїй голові.

— Пане Дрен, що скажете? — це був голос Десмонта.
— Магічна активність стабільна, — відповів голос знахаря. — Залишкові деформації незначні. Небезпеки немає.

Я застигла.

Відстань до кабінету лікаря була величезною. Але я чула — чула! — розмову, яка мала залишатися за зачиненими дверима. Серце підскочило, подих перехопило від несподіванки.

Моє закляття. Воно все ще діє.
Той шепіт, те просте бажання — почути розмову — досі пов’язувало мою свідомість із відлунням чужих голосів.

— А психологічний стан? — тепер говорив Десмонт. Спокійний, але з тим відтінком у голосі, який з’являється в нього в моменти справжнього занепокоєння. Не службового — реального.

— Напруження високе. Очікувано. Але найцікавіше — вона досі не піддається ментальному навіюванню.

Настала пауза. Я притислася до стіни, ніби могла злитися з тінню.

— Ви певні? — нарешті озвався Десмонт. Його голос став тихішим.

— Абсолютно. Жоден стандартний імпульс не спрацював. Я пробував під час діагностики. Природа феномену незрозуміла. Немає слідів ментального захисту, закладок, артефактів. Чиста аура. Але з повною невразливістю.

«Авжеж не піддаюся. Я взагалі з іншого світу, і звуть мене Ніна. Здається, саме в цьому й криється причина моєї невразливості».