31

— Я уважно тебе слухаю, — сказав Десмонт. Проста, буденно, наче йшлося про розподіл чергувань, а не про перемови з опальним герцогом.
Без натяку на підлеглість, без офіціозу. Ні «герцог», ні «арештант», ні «виклади свої доводи». Просто — уважно слухаю. І в цій простоті було значно більше влади, ніж у будь-якому «Ваша Світлосте».

Я звела брови. Чесно? Я очікувала більшої церемонності. Адже перед ним сам герцог, хай і завинив.

— Я погоджуюся віддати копальні, — озвався Хічхолм. Його голос був спокійним, рівним. — Але лише за однієї умови. Точніше, за кількох.

— Уточни, — не здригнувся Десмонт.

— По-перше, — почав Хічхолм, і в його тоні майнула та сама аристократична пихатість, що зазвичай викликає в мене свербіж у кулаках, — ви поновлюєте мене при дворі. Повністю. Титул. Права.

На мить запала пауза, наповнена шелестом тканини — хтось, вочевидь, сів або відкинувся у кріслі. Я прикусила губу. Так ось куди він цілив. Знову до влади. І не просто до неї, а на той самий п’єдестал, з якого колись злетів.

— А по-друге, — провадив Хічхолм, — ви повертаєте мені землі.

У відповідь Десмонт лише саркастично хмикнув.

— Копальні рідкісного ефіриду, — додав герцог, ніби намагаючись надати своїм словам більшої ваги. — На південному плато. У старих пустках. Я вклав туди чимало сил. І… інших засобів.

Рідкісний ефірид… Я стиснула пальці. Я зовсім нещодавно про нього чула. Мій викрадач казав, що цей мінерал посилить багатьох магів. Будь-хто з більш-менш пристойною магією може за його допомогою стати досить сильним магом. Магічний каталізатор, потужний, але поки нестабільний. І, звісно ж, вкрай дорогий.

— Я вас почув, — рівно відповів Десмонт.

Усього три слова. І в них не було ні схвалення, ні відмови. Лише незворушна тінь. Наче він уже все зрозумів — до, під час і після.

Десь у грудях у мене щось здригнулося. Стало тривожно. Бо якщо в Хічхолма були копальні, якщо тепер він торгується як рівний — виходить, усе не так просто. І зовсім він не впав із висоти. Він просто присів, щоб підстрибнути вище.

У цей момент щось важко скрипнуло — двері, наче їх не відчинили, а відірвали від старих спогадів.

— Я б на вашому місці поквапився доповісти імператору про нашу розмову, — вимовив Хічхолм услід, надто поспішно, ніби починав нервувати.

Якийсь час тривала мовчанка. Витівки Десмонта. Він уміє зморювати людей навіть тишею.

Потім його голос. Той самий, стриманий до неможливості, як ключ у потайній скриньці:

— Ти вже був на моєму місці.

І вслід, без паузи — як натиск леза:

— Твої рішення виявилися помилковими.

«Був на моєму місці!» — відбилось у мене в голові й забилося в скронях.

Відповідь Хічхолма прозвучала з тим самим м’яким зверхнім тоном, який я вже починала розпізнавати з півслова:

— З ким не буває.

Наче він обговорює не падіння з п’єдесталу, а перекинуту чашку чаю. Легко. Майже грайливо.

І раптом, уже видихаючи — остання вимога. Настільки чітка, що від неї повітря в кімнаті ніби стало густішим:

— І нарешті. Коли я повернуся до роботи — а він, схоже, і не сумнівався, що повернеться — я хотів би, щоб моєю помічницею стала пані Амелія Камерон.

Тиша. Така густа, що навіть моя магія ніби затамувала подих.

Я застигла, не кліпаючи. Що?..

А потім — одне коротке, жорстке слово, кинуте в повітря, мов батіг:

— Ні.

І двері зі скрипом зачинилися.