26

Ми сиділи за довгим дерев’яним столом, по якому ліниво стікали смуги світла від тремтливих свічок. Стельові балки поскрипували від протягу, ніби старий дім підслуховував нашу розмову й був невдоволений почутим. У кутах клубилися тіні — важкі, густі, мов запилені павуки, що затаїлися просто під стелею. Цей присмерк, здавалося, лише й чекав слушної миті, щоб нагадати: світ не такий простий, як видається при світлі вина й веселощів.

— Ну давай, зізнавайся, — хмикнув Едвін з набитим ротом, змахнувши ложкою так, що шматок м’яса ледве не злетів у камін. — Що там у тебе було? Сходи із золота, гарем демонів, любовний полон?

Наче прочитавши мої похмурі думки, він запитав весело, блиснувши очима — так, ніби щиро сподівався почути щось пікантне.

— Я голосую за любовний полон, — фиркнув Рід, відкинувшись так розслаблено, ніби його зовсім не обходили тіні, що бродили по стінах. — Особливо судячи з твого виразу обличчя, коли Хічхолма виводили.

При цих словах я мимоволі глянула на Десмонта. Та могла й не дивитися — він і так виглядав похмуро, свердлячи мене недобрим, важким поглядом, від якого навіть полум’я найближчої свічки тремтіло.

Я лише відкинулася на спинку й зітхнула, відчуваючи, як стілець жалібно рипить підо мною, ніби розділяє мої думки.

— Усе було. Окрім гарему.

Їхні жарти зупинили течію моїх жалощів — і я ніби виринула з кошмару, де стіни дихають і шепочуть, повернувшись у цю гамірну, теплу кімнату, що пахла спеціями, димом і мокрими чобітьми.

— От шкода, — театрально засмутився Едвін, прикладаючи долоню до серця. — Я вже майже уявив тебе з батогом і в короні.

— Та ти з батогом мені й наснився. Я прокинулася в холодному поту, — огризнулася я й зробила ще ковток вина.

Рід пирснув, нахилившись до мене змовницьки:
— Та ми без тебе тут мало не пересварилися! Робота, розумієш, не йшла. Бо бажання-то не здійснюються, коли маг бажань відсутній.

— Ага, — підхопив Едвін. — Пам’ятаєш, як я хотів, щоб звіт сам собою написався? Довелося писати власноруч. Трагедія вселенського масштабу.

— Та ти дві години нив, — фиркнув Ріддер. — Ми вже думали, що тобі потрібен цілитель по душах. Або новий мозок.

— А ти спробуй працювати без людини, яка завжди знає, чого ти хочеш, ще до того, як ти сам це усвідомиш! — обурився Едвін, тикнувши в мене виделкою. — Ми ж до комфорту швидко звикаємо.

— Авжеж, — буркнув Дік, наливаючи собі ще вина. — А потім довго страждаємо.

Сміх. Жарти. Усе як годиться.

Вино гріло душу, і все починало здаватися не таким уже й страшним, немов тіні в кутах кімнати стали менш щільними й припинили ворушитися.

Та раптом усередині утворилася порожнеча. Безодня, у яку провалюються слова, — і залишається лише тиша, густа й холодна, мов туман над болотом.

Я поклала виделку, серед загального гамору раптом опинившись ніби у вакуумі.

— Десмонте, — промовила я, перекриваючи шум. Голос вийшов тихим, але таким, що навіть свічки на мить стихли. — Чи можу я піти зі служби?