25

Хлопці шуміли, навперебій пропонували мені закуску й випивку — усе як завжди, тільки на тлі темних панелей таверни й тремтливого світла керосинових ламп ця буденність здавалася майже містичним острівцем безпеки. Саме це й зворушувало найбільше. Я посміхалася, ледве стримуючи сльози, наче всередині мене натягнули тонку струну, і будь-яке слово могло змусити її обірватися.

Хлопці робили вигляд, що не помічають мого стану, сипали жартами, гучно цокалися кухлями, ніби намагалися перекричати мої внутрішні страхи.
Тільки поглядали на мене нишком. А Десмонт узагалі не зводив погляду — його очі мерехтіли, мов жарини в каміні, що відкидав довгі тіні на потріскану підлогу.

Сьогодні він пив мовчки й багато — чого я за ним ніколи не помічала. І це мовчання глухо відлунювало в мені тривогою.
Якщо так триватиме й далі, я банально розплачусь. А цього зовсім не хотілося — я й без того нагадувала порцелянову статуетку з тріщинами, що стоїть на краю полиці.

— Хлопці, а як ви мене знайшли? — перебила я їхній черговий безглуздий спір, який вони явно розвели задля мого розважання, ніби намагалися відігнати від мене всіх примар того клятого замку.

Спершу запала тиша — така, як у домі, де раптом зупинився годинник. Потім хлопці почали нерішуче видавати по фразі. Видно було, що стараються не зачепити, не образити — говорили вони, а враження було, ніби ступають по крихкому льоду.

— Ну, коли Едвін прийшов до тями й розповів, що сталося, ми одразу зрозуміли, що тебе викрали, — почухав потилицю Рудий.

— Прийшов до тями? — я з тривогою глянула на повітряника, відчуваючи, як кров холоне в жилах.

— Ага. Мене шарахнули чимось магічним: усе розумію, усе бачу, а сказати чи поворухнутися не можу. Ото стан, бррр… — передерся він усім тілом, наче згадував крижане дихання чогось потойбічного.

— Разом із ледве живим Едвіном ми знайшли записку буцімто від тебе, де ти пишеш: «Простіть, прощавайте, не згадуйте лихом», — перебив його рудик, скривившись так, ніби цитував привид із дешевої романтичної повісті.

— І ви всі вирішили, що я втекла, давши вам наволочку напослідок?

Хлопці переглянулися, як школярі, яких спіймали на тому, що вони годували лабораторного пацюка тістечками.

— Нічого ми не вирішили, — раптом басом озвався мовчазний Дік. — Ми відразу взялися за розслідування. Але ті, хто тебе схопив, — професіонали. Жодних слідів. Залишалося чекати, коли наш сплячий красунчик прокинеться.

Силовик потріпав Едвіна по густій чуприні, і всі одразу знову загомоніли, наче хтось завів механізм їхньої балакучості.

Далі вони навперебій розповідали, як довго він лежав знерухомлений — наші цілителі довго намагалися зрозуміти, який саме удар він отримав. Те, що це була не магія бажань, — зрозуміли одразу.

— А коли у Відомство прийшла анонімка, ми почали відстежувати всі магічні сплески. Тебе відвезли дуже далеко — на межу між кордонами. Там завжди було багато спалахів — ліси дихали магією, а в їхніх тінях кишіли розбійники та втікачі. Поки перевіряли кожен сполох, півморя злочинців переловили, — закінчив Ріддер, гордо задерши підборіддя, так ніби чекав, що я зараз підхоплюся й зааплодую їхньому героїзму.

Я лише слабо посміхнулася. Мабуть, у інший час я знайшла б слова. Але зараз, усвідомлюючи, що кожен їхній обхід відтягував мій порятунок, було важко навіть думати, що було б, якби вони запізнилися.
Здається, травма, яку завдав мені той замок, значно глибша, ніж я спершу гадала.

— А як ви дізналися, що моя магія бажань повернулася? — тихо запитала я, адже в ту мить, коли ми прощалися, вони всі були впевнені, що Хічхолм забрав її в мене.

— Та ніяк, — чесно відповів Рід. — Ми й не знали. Здогадалися, коли тебе викрали й довго тримали. Хто ж стане утримувати мага без магії?

От і все. Так просто.
А я стільки всього собі накрутила, перебуваючи в полоні.