19

Десмонт не відповів. Замість цього він простягнув руку — спокійно, упевнено — й зупинив її за кілька сантиметрів від мого горла. Я завмерла — не від страху, радше від подиву. Його пальці рухалися повільно, наче він торкався не плоті, а читав її. Здавалося, він чув, як магія тремтить під шкірою, відчував її пульс, невидимі вузли, напружені вигини закляття.
— Що ти робиш? — спитала я, не відводячи погляду.
— Прислухаюся, — промовив він.

Він не вимовляв заклять. Не креслив магічних символів. Просто, мов картограф, досліджував невидимий рельєф. І раптом — у самій глибині відчуттів — я відчула, як щось тріснуло. Тонко, крихко, немов у морозний світанок ламається павутина. І враз стало легко дихати.

Наступної миті стрічка опинилася в його руці. Тепер яскраво-червона, вона ще трохи звивалася, наче й справді була змією.
Я приголомшено торкнулася горла. Жодного сліду. Жодного болю. Тільки здивування і наростаюче відчуття, ніби мені повернули не просто свободу дихання, а щось більше.
— Ти її зняв, — прошепотіла я, вдивляючись у його обличчя. — Але як? Це ж була стара, жорстока магія. Навіть Хічголм не зміг…

Він випрямився, різко сунув стрічку до кишені, наче звичайну хустинку.
Обличчя його було, як завжди, спокійне, майже відсторонено-діловите — ніби зняття проклять із магічних зашморгів входило до його розпорядку дня відразу після ранкового звіту.

Ніяких слів. Ніякого погляду «бачив я і не таке». Просто крок убік, наче нічого особливого й не сталося. Я приклала пальці до горла — невпевнено, ніби перевіряла: справді? Справді зникло?

Зникло.
Ні болю. Ні свербежу. Ні тієї душної, в’язкої сили, що ще недавно вилася, як дим, під шкірою. Повітря — справжнє, живе — повернулося. І разом із ним прийшло легке, обережне відчуття: я знову належу сама собі.
— Ти… зняв її, — повторила я, до кінця не вірячи в удачу.
Він кивнув. Один раз. Наче цим усе й вичерпувалося.
— Як?.. — видихнула я, але, по суті, й не чекала відповіді.

Замість відповіді він просто ступив убік, натягнув рукавичку — неквапом, буденно. Як людина, у якої попереду ще довгий день, сповнений нудних обов’язків і надто допитливих підлеглих.

І саме тоді я згадала, як одного разу один зі сторожів — Едвін, здається, — кинув між іншим: «Краще не питати в Голови, яка в нього магія. Краще взагалі не знати. Спокійніше живеться».
Тоді я засміялася. А тепер… тепер стало трохи моторошно.

Я більше не поставила жодного запитання. Лише дивилася, як він прямує до дверей. Він уже взявся за ручку, коли зупинився. Обернувся на мить — і, не дивлячись прямо, сказав:
— Ну що, чого чекаємо? Виходь, у нас мало часу.

Ми спускалися сходами вниз — повільно, майже урочисто, як ті, хто залишає місце затяжного жахіття. Кроки глухо відлунювали, немов кам’яні східці пам’ятали кожен рух, зроблений у цих стінах. Замок дихав за спиною — важко, уривчасто, як хворий, якого вирішили залишити без прощання.

Десмонт ішов трохи попереду — прямий, незворушний. Як завжди. І, як завжди, не озирнувся. Мені залишалося лише йти слідом, відчуваючи, як у кожному кроці озивається втома, наче мої ноги несуть не лише мене, а й тінь того, що я тут пережила.