15

Він ішов неквапом. Спокійно. Зосереджено. У його русі не було ані пристрасті, ані пориву — лише холодна рішучість. Та сама, що з’являється у людини, котра нарешті наважилася зібрати оту злощасну шафу, яка роками припадала пилом у коробці. І тепер інструкція вже не потрібна.

— Ти належиш мені, — видихнув він, дивлячись просто в очі.

— Сам вигадав чи десь прочитав? — мій голос звучав твердо, хоча всередині вже підіймалася паніка.

Здається наші ігри закінчились. Невже я десь схибила? Чому його терпець урвався?

Я схопила перше, що потрапило під руку — срібний підсвічник. Важкий, старовинний, певно, антикварний. В інший час я б роздивилася клеймо майстра, але зараз — не до естетики.

В наступну мить, я навіть не встигла кліпнути оком, він перехопив мою руку. Легко, майже без зусиль. Здавалося, цей чоловік не просто втратив душу — він і сам став каменем.

Мій опір його, схоже, навіть надихнув.

— Ти не борешся, — прошепотів він, стискаючи моє зап’ястя зі зловісною усмішкою. — Ти граєш. Ти завжди була такою. Навіть тоді…

— Я тебе не знаю, божевільний, — прошипіла я, вириваючись. — Якби могла, я давно намагiчила б тобі діарею. Мінімум на пів року. І фінал — грім і блискавки!

Він рвонув уперед — і я закричала. Від страху, від відчаю. Від тієї сирої, тремтливої люті, що приходить, коли розумієш: відступати більше нікуди. Я схопила кочергу від каміна, зачепила стіл — той хрипко загуркотів, упустивши на підлогу напівпорожню пляшку та старовинну чашу. Я впала — просто на глухий, припалий пилом килим, ударившись коліном об камінну плиту. Біль була гострою, але не такою пекучою, як та, що жила всередині.

Він опинився поруч швидше, ніж я встигла ще раз крикнути. Його пальці вчепилися в мої плечі, подих — гарячий, вологий — обпік вухо. Я відчула, як його руки почали зривати з мене сукню, з тією хижою впевненістю, тим тваринним напором, що в якусь мить у мені просто щось клацнуло — замкнулося.

Я закричала, вириваючись — нігтями, ліктями, болем, голосом. І саме в цю секунду світ… обвалився.

Спершу — двері.
Вони вилетіли з завіс із таким гуркотом, що здалося — самі стіни здригнулися. Дерево розсипалося в тріски, мідні ручки відлетіли, вдарившись об підлогу дзвоном, схожим на фінальний акорд опери, коли оркестр раптом обривається — і западає страшна, задушлива тиша. Усе, крім мого важкого дихання, завмерло.

На порозі, в холодному сяйві світла з коридору, стояв Десмонт.
Обличчя — камінь, плечі — прямі, пальці — стиснуті в кулаки.
Позаду нього — вся команда. Едвін уже тримав арбалет, тятива напнута з крижаною точністю; між пальців Ріда танцював живий вогонь, відбиваючись у очах, сповнених люті; а Дік стискав сокиру так, наче збирався розрубати не лише двері, а й усі моральні дилеми світу разом.

Але це був лише перший акт.

Із гуркотом, схожим на тріск розколотого світу, з хрустом, що відлунював у склепінні, мов розірваний органний акорд, тріснув купол.
Чарівне скло, яке так довго тримало мене в полоні, розсипалося на друзки. Осколки закружляли в повітрі, спалахуючи, наче крижаний дощ, а потім — обрушилися вниз, каскадом світла й руйнування. І крізь цю розтяту небесну діру увірвався він — герцог Хічхолм.

Крила, розправлені, мов у падшого архангела, очі повні не просто гніву, а праведного гніву. У руці — меч, що світився, немов викуваний не з металу, а з обіцянки відплати.

Вся кімната застигла.

На мене нахлинуло таке безумне полегшення, що губи самі розтягнулися в блаженну усмішку.
«Ну от, то нікого не докличешся, то всі одразу…»

Я лежала на підлозі, сукня розірвана, корсет — зірваний, шкіра на шиї пульсувала свіжими подряпинами, а в роті стояв металевий присмак крові.

Макбрайт, застиглий наді мною з простягнутою рукою, виглядав так, ніби й сам не зрозумів, як опинився в цій миті. Але всередині нього, я відчувала, клекотіла лють — не гаряча, а та, що збирається довго, як отрута в реторті алхіміка.

Тишу прорізав лише один голос — знайомий, холодно-іронічний, гострий, як лезо:

— Пані Амеліє, — мовив Десмонт, не відводячи погляду, — я знову застаю вас у… пікантній ситуації. Схоже, без пригод ви просто не можете.

Я кліпнула. Десь у грудях спалахнуло обурення. Я щойно ледь не… а він?!

— Та ви що! — прохрипіла я, намагаючись підвестися й струсити з себе Макбрайта, ніби з плечей сповзло липке, огидне поліно. — І де, питається, ви були?! Так довго… А я тут…

Слова застрягли. У всіх тих емоціях, що нахлинули, важко було вибрати, з чого почати. Страх, гнів, полегшення, роздратування — усе змішалося в одне.