14

Усередині щось дивно зрушилося, ніби довга напруга нарешті дала тріщину. Відчуття було світлим і водночас болючим — наче після довгої зими на руках тане перша тепла крапля. Я дивилася на Летицію й розуміла: інколи достатньо просто повернути людині тишу всередині — і це вже краса.

Вона не знала, хто їй допоміг. Не озирнулася. Мабуть, і правильно. Добро, що не потребує свідка, завжди щиріше.

Я ступила назад, у напівтемряву. Коридор зустрів мене холодом, але тепер він був не таким чужим. Я відчула дивну легкість, тихий, рідкісний спокій, коли перестаєш задихатися. Наче хтось невидимий торкнувся плеча й сказав: «Ти зможеш».

Лише одна усмішка на чужому обличчі, якої не було вчора.

Але вона важила так багато, що я раптом усвідомила: я все ще маю владу. Маю силу змінювати. Тихо, обережно, майже непомітно — але змінювати.

Я не була просто магом, ув’язненим чужою волею. І не полонянкою, якій дозволено лише повторювати бажання. У мені ще залишилася частка світла, здатного перейти крізь найгустішу темряву. Маленьке світло, але справжнє.

І того вечора, коли я повернулася у свою темну кімнату й сіла на край холодного ліжка, я вперше за довгий час відчула: я живу. Не як випадкова гість у чужому тілі, не як тінь, не як жертва. А як жінка, у якої все ще є сили й вибір.

І, можливо, саме цього достатньо, щоб витримати будь-яку, навіть найвитонченішу клітку.

Ранок видався сонячним, і це виглядало майже недоречно в цих стінах. Світло пробивалося крізь затемнені вітражі, але виходило млявим, приглушеним — ніби його тут ніхто й не чекав. День тягнувся повільно, у напруженому передчутті його появи, і кожна хвилина давалася надто довго.

Я сиділа на дивані, підібгавши ноги, і дивилася перед себе так, ніби розглядала щось невидиме. Одягнена, насторожена, втомлена до межі — я давно вже не дозволяла собі ані сну, ані спокою.

Коли він нарешті з’явився, я не здригнулася. Просто видихнула — важко, приглушено, наче знову відкривала книгу, яку вже не раз намагалась закрити.

— Знову з ідеєю? — запитала рівно. — Чи сьогодні просто втекли від власного відображення?

Він нічого не відповів. Тихо зачинив двері, і його тінь повільно лягла на підлогу, витягнувшись уздовж кімнати.

— Отже, цього разу без прелюдій, — продовжила я, помітивши, як напружилися його губи. — Ні «вимов бажання», ні ввічливих вставок. Просто прийшли — і все?

Герцог зробив крок уперед. Його рухи були повільними, важкими, як у людини, що давно визріла до рішення й тепер не збирається його переглядати. Погляд — зосереджений, холодний.

— Я втомився від гри, — сказав він тихим, глухим голосом. — Від слів. Від твого опору. Ти й так належиш мені.

Щось у його тоні насторожило сильніше, ніж будь-який крик. Серце болісно стиснулося.

— Справді? — кинула я, намагаючись зберегти хоч подобу іронії. — Дивно, бо я ніде не бачила документів, угоди чи бодай печатки. У вас тут усе завжди так без офіційностей?

Він не спинився. Просто продовжив іти — і я зрозуміла, що на цей раз він не відступить. У його очах не було імпульсивності чи спалаху пристрасті — лише тверда рішучість.

Я швидко вирівняла спину, не підводячись.

— Послухай… ти вже маєш силу й увагу всього замку. Якщо хочеш ще більше — влаштуй собі поклоніння, клан, культ, хоч школу марнославства. Але якщо думаєш, що я тут як частина інтер’єру, то поспішу розчарувати: тут не той сервіс.

Він нахилився до мене. Це був не жест бажання — радше остаточне рішення.

І я вже не чекала. Схопила подушку — що перше потрапило в руки — і кинула йому в обличчя.

— Не підходь.

Він спіймав подушку майже недбало й відкинув убік. Навіть не розгнівався — просто продовжив рухатися вперед, мовби нічого не сталося.

Повітря в кімнаті стало важким, і я мимоволі відступила — поки ще мала змогу.