11

Я скористалася цією паузою й покинула зал, намагаючись стерти з пам’яті побачене. Щойно піднялася до башти, відчула хоч полегшення — це було єдине місце, де хоч якось можна було сховатися від цього замкового божевілля. Навіть тут, однак, періодично долинали далекі вигуки, як відлуння безкрайніх розваг, що перетворилися на колективне марення.

Ночі стали буремними.
Служниці стукалися до покоїв господаря, билися між собою, бігали коридорами мов божевільні. Макбрайт, сп’янілий від уваги, уже не вмів насолоджуватися в міру — тепер він купався у власній величі, наче це була вода молодості, яка ніколи не вичерпається.

А я тим часом трималася в тіні, тихіша за воду, нижча за траву, і щодня вишукувала бодай найменший шанс на втечу. Терпіла його домагання, відступала на кожен його крок, ухилялася від його рук і поглядів. Жити з людиною, яка повністю втратила голову через власну вседозволеність, було не просто важко — це виснажувало до останку.

Одного вечора я застала його геть п’яним — так, що навіть повітря в кімнаті здавалося сповненим винного перегару. Він сидів просто на підлозі біля ліжка, у розстебнутому камзолі, з пляшкою в одній руці та розв’язною, трохи дурною посмішкою на обличчі. Виглядав він при цьому так, ніби світ давно розчинився в котрійсь з порожніх пляшок, а він залишився плисти на хвилях свого марення.

— Амеліє… — пробурмотів він нечітко, намагаючись сфокусувати погляд. — Ти одна така… ти… справжня.

— Так, — погодилася я з несподіваною для себе легкістю, бо саме в такі моменти доля іноді підсовує неочікуваний шанс. — Тільки шкода, що ти цього не цінуєш, — додала тихіше, вклавши в голос смуток так природно, що навіть сама повірила у власну інтонацію.

Він підвів голову, і в його погляді на мить з’явилася щось схоже на розгубленість.

— Ціную… — видихнув він, намагаючись говорити серйозно. — Ти не така, як вони. Вони… дурні. А ти… глибока. Як безодня. Я… потонув у тобі. Іди до мене в ліжко.

Мене обдало крижаним потом. Час забиратися звідси, і якнайшвидше. Та він продовжував, розслаблено мружившись, немов той кіт, якому на ніч видали ще й подвійну порцію вершків:

— Думала, я не помітив? Ти уникаєш ліжка. Так не поводяться закохані жінки…

«Тільки цього мені й бракувало», — подумала я, відчуваючи, як у горлі з’являється сухий клубок страху. Його ейфорія почала спадати. А разом із нею — і моя свобода маневру. Він починав мислити. А це було дуже, дуже погано.

— Дозволь, — прошепотіла я, сподіваючись відвернути його увагу, — я наллю ще трохи. Сьогодні треба відзначити такий… незвичний вечір.

Він кивнув, майже не усвідомлюючи, що відбувається, і я налляла вина до країв.

— Вип’ємо за те, щоб усі у твоєму замку були здорові, — промовила я з ледь вловимою урочистістю, вплітаючи в тост магічне побажання, легке, майже безневинне, але справжнє.

Я відчула, як фраза вібрує всередині мене, наче тонкий музичний акорд, а стрічка на шиї ледь здригнулася, проте не затягнулася. Він був занадто п’яний, щоб відчути або зупинити мою магію. Хай навіть невеличке добро — але воно діяло. Він осушив келих, голосно хмикнув, поставив його на підлогу й потягнувся до мене.

— Іди сюди, — промурмотів, облизуючи пересохлі губи, і від огиди моя шкіра вкрилася мурахами.

— Хай сюди увійдуть служниці, — прошепотіла я, майже не думаючи, лише рятуючи себе від його рук. Це бажання не суперечило його хтивості, тож магія підкорилася миттєво. Двері розчахнулися, і в покої влетіли троє служниць, засліплені закоханою одержимістю.

Я, користуючись нагодою, вже не кваплячись, підвелася й рушила до дверей дрібними, майже непомітними кроками. За спиною спалахнули верески, схлипування, крики — а я лише полегшено видихнула, коли двері замкнулися за моєю спиною.

Сьогодні мені вдалося зробити крихітність добра. Ледь помітну, майже невловиму — але щиру. А ці крихти тепер тримали мене на межі людяності.

Замок Макбрайта перетворився на щось середнє між театром і віварієм — місце, де магія і марнославство злилися в таких химерних пропорціях, що навіть повітря стало п’яним. Тут були можливі всі гріхи, окрім милосердя, і всяка дрібниця перетворювалася на сцену: зойки, ревнощі, шалені забаганки, істерики.

Вакханалія тривала вже третю ніч поспіль. Служниці змагалися за кожен його погляд, розривали одна одній стрічки в зачісках, труїли конкуренток цукерками, падали навколішки й вили до місяця. Міра — юна, невинна, добра дівчинка — вчора хотіла вистрибнути з вікна лише тому, що він не поцілував її в щоку. А сьогодні, здається, забула про все на світі, сміючись біля його ніг і гладячи той самий чобіт, який ще вчора ледь не став причиною її загибелі.

Усе це скидалося на божевільний бал у пеклі, лише без масок — бо маски там давно вже зірвані, а обличчя перекручені пристрастю.

І все ж, попри хаос, я відчувала, що зміни почалися. Вони не були видимими — радше тихими, майже невловимими для стороннього ока. Але жити з магією бажань означало відчувати її рух. Я знала, які заклинання потрібно вплітати, де їх розмістити, як подати їх так, щоб вони не суперечили чужій волі. Маленькими кроками, обережно, непомітно, я впускала в цей замок добро.

Може, колись воно проросте.