10

Макбрайт розсміявся. Голосно, радісно, як чоловік, що щойно почув найприємнішу лестощі у своєму житті. Він повірив.

Я ледь не розтанула з полегшення. Справжня усмішка сама підкотила до губ. Голова закрутилася — від успіху, від перевтоми, від того, що я, здається, щойно вижила в ситуації, де мала загинути.

— Я зараз дещо зайнятий, — промовив він, беручи мої руки в свої, — але незабаром повернуся до тебе.

Повернувшись на підборах і розмахуючи тростиною так, ніби вона була його скіпетром, він вийшов, насвистуючи мелодію, яку я раніше ніколи не чула й тепер ненавиділа.

Коли двері зачинилися, я тільки й змогла, що видихнути:

— Фух…

Ноги підкосилися, і я опустилася на підлогу, обм’якнувши всім тілом, м’яко, без спротиву, як зламана маріонетка, якій раптом відпустили нитки. Ще довго сиділа так — нерухома, мов тінь, що злягла на камінь, — і намагалася відновити себе, крихту за крихтою.

Підвівшись, я повільно попрямувала до своєї башти — того єдиного місця, яке мало би бути в’язницею, але здавалося хоч трохи моїм. На мій подив, двері, що вели до замку, виявилися прочиненими, а не наглухо замкненими, як раніше. Відчинивши їх обережно, я визирнула й побачила вузькі гвинтові сходи, що спускалися вниз у півтемряву.

Не гаючи часу, я швидко подолала ці сходи і вийшла в довгий коридор. Дивне відчуття кралося під ребрами: невже я можу рухатися куди заманеться, без супроводу, без наказу, без тюремника над головою? Макбрайт, мабуть, настільки повірив у власну чарівність і мою вигадану любов, що вирішив — від нього ж не тікають, перед ним падають на коліна.

І ось я знову опинилася в замку серед життя. Служниця, що трапилася назустріч, лише чемно вклонилася й, не зупиняючись, побігла далі. Ніхто не схопив мене за руку, не висмикнув із коридора, не запитав, куди я йду. Не знала, чи це удача, чи ретельно продумана пастка.

Я обійшла майже весь замок — просторий, старовинний, але доглянутий. Лише не ризикнула заглядати до господарських покоїв і не спускалася в приміщення для челяді. Проте кожен крок у просторих коридорах додавав мені сміливості. Якщо вже є шанс утекти — треба скористатися.

Щойно з’явилася перша можливість, я рвонула до головного виходу. Стрічка не давала мені чаклувати, зате ноги в мене були, і бігти я, дякувати богам, ще могла. Але цей порив закінчився так само швидко, як почався. Варто було ступити за поріг, як стрічка раптово напружилася й зжала горло — що далі я віддалялася від замку, то міцніше вона душила мене. Я верталася назад уже майже навкарачки, задихаючись і борючись за ковток повітря. Щойно переступила назад у приміщення — нестерпний тиск зник, і я розкинулась на холодній кам’яній підлозі, вчепившись пальцями в повітря.

Втеча суперечила волі господаря — от і все. Стрічка виконувала його бажання точніше, ніж будь-який сторож.

Після довгих хвилин, поки я намагалася віддихатися й зібрати хоча б крихти сили, я повернулася до замку й рушила на звук голосів. І натрапила на таке видовище, що сама остовпіла — не від подиву навіть, а від розуміння масштабу того, що я накоїла власноруч.

У залі вирувала справжня вакханалія. Бідолашні служниці — зачаровані до нестями — бігали одна за одною, намагаючись хоч мить упіймати його погляд. Двоє тягнули одна одну за коси, сперечаючись, хто першою піднесе йому піднос. Ще одна просто зомліла, щойно він промовив звичайне «дякую». Усі вони, наче скажені метелики, летіли на полум’я його молодості, а він стояв серед них — втішений, сяючий, невимовно самозакоханий — і насолоджувався моментом, мов молодий жеребець, що вперше побачив відкритий луг і більше не знає меж.

— Який жах… — промовила я майже автоматично, хоча мої слова потонули в зливі вересків і зойків. — Хтось, будь ласка, заберіть мене з цього божевільного дому…

Лише після цих слів Зорен нарешті помітив мою присутність. Обличчя його змінювалося блискавично: від захвату до роздратування, від роздратування — до усвідомлення, що все бачила я. Ледь помітним жестом він зупинив цей бедлам.

— Усі повертаються до своїх справ! — наказав він різко, і відразу почув у відповідь протяжний, скривджений зітхальний хор. Десятки голосів, які, здається, ладні були розплакатися від одного лише факту, що їх відганяють від кумиру. — Інакше звільню! — додав він, і цей аргумент виявився значно переконливішим.

Служниці розбіглися миттю, мов таргани при світлі.

— Бачу, ви задоволені життям, — сказала я, коли ми залишилися наодинці.

— Не ревнуй, моя люба, — відповів він, підходячи ближче з такою безглуздою, самозакоханою усмішкою, що в мене всередині все знову перевернулося. — Це лише служниці. Ти ж — моя єдина любов.

При цих словах хвиля нудоти підкотила до горла настільки різко, що я ледве не здригнулася. Доведеться терпіти — але я вплуталася в це занадто глибоко.

— Мені… мені погано, — прошепотіла я, намагаючись дихати рівно. І це було не акторством — це була правда, загорнута у безсилля.

Він змовк одразу, ніби почув тріск скло́м. На мить почав смикатися, нервово бурмочучи щось на кшталт «ох уже ці ніжні дами», й відступив на крок, розгублений чи, може, просто знехотя стриманий.