7

— Тепер, — промовив він тихо, майже лагідно, але в цій лагідності було щось тривожне, — ми зрозуміли один одного. Чи не так?

Я підняла голову. Губи палали, очі сльозилися від безсилої люті й болю, а горло ще й досі пекло — здавалося, що на ньому лишився відбиток того невидимого зашморгу.

— Так, — прошепотіла я, бо на щось більше просто не вистачило сил.

Він усміхнувся. Тонко, задоволено, як людина, що нарешті навела лад у хаосі й тепер може розслабитися.

— Гарна дівчинка, — мовив, і в його голосі раптом з’явилася та інтонація, яку люди використовують, коли похвально гладять собаку по голові. Після цих слів він повернувся до дверей, що вели вниз, і додав через плече: — Завтра ти виконаєш моє друге бажання. А поки… подумай, яким прекрасним може стати світ, якщо перестати чинити опір.

І він зник. Залишив мене на даху, у тиші й холоді, ніби спеціально дав час, аби я краще відчула свою крихкість.

Я тяжко зітхнула, вдивляючись у темні простори лісу, що лежали довкола, немов хвилі застиглого зеленого моря. Абсурдно — ще вчора я нарікала на Десмонта, на його нав’язливу турботу, на те, що він не дає мені й кроку ступити самостійно. Де він зараз? Де його всюдисущість? Його впертість, його бажання втручатися в кожен мій крок? Невже вони всі справді повірили в те, що я втекла, покинувши команду й забравши те, що мені не належить?

Стояти на даху далі не було сенсу — вітер пробирав, а самотність розрослася до таких масштабів, що ставало важко дихати. Я повернулася під купол, де хоч була м’якість простирадл, і лягла, намагаючись хоча б трохи відпочити. Тіло натомилось, а голова пульсувала однією-єдиною думкою, яка не давала зануритися в сон:

Нехай він думає, що переміг. Але я все одно знайду вихід.

Десь далеко, ледь чутно, прозвучали кроки. Мої м’язи напружилися, я підвелася, ніби загнаний звір, що чує шерех і вже знає, що має тікати… або битися.

Та в кімнату увійшов не він.

То був слуга — мовчазний, блідий, схожий на привида зі старовинного полотна. На ньому був чистий, бездоганно накрохмалений одяг, кожна складка на якому нагадувала про бездоганну дисципліну. Його обличчя було настільки нерухоме, що здавалося, ніби його виліпили з солоного тіста й забули додати життя.

Він поставив піднос на столик — хліб, трохи тушкованого м’яса, вода — і, жодного разу не глянувши на мене, тихо розвернувся, аби піти.

— Почекайте, — видихнула я. — Будь ласка. Ви… можете мені допомогти?

Жодної реакції. Ні натяку на слухняність, ні на співчуття. Він просто вийшов. Двері зачинилися так м’яко, що від цього було ще гірше.

І я знову залишилася сама — з їжею, яка втратила будь-який смак, і тягучою безпорадністю, що давила важче за кайдани.

Єдине, що лишалося — чекати.

Ніч опустилася непомітно, мов чорна вуаль, що накрила все довкола й заглушила навіть найслабший відблиск світла. Свічки цього разу не запалили — здається, мій вартовий вирішив, що мені достатньо темряви. Купол над головою став зовсім чорним і поглинув місяць, і я вперше відчула, що краще вже його крижаний погляд, ніж ця густа, важка темрява, що давила, мов подушка на обличчя.

Коли настав ранок, він прийшов так точно, ніби виконував наказ, виданий самим Відомством. Жодного театру — просто зайшов до кімнати, наче це була його власність, а я… його річ.

Я сиділа на ліжку, спина рівна, пальці сплетені — не від смирення, а тому, що хоч якусь позу треба було тримати, аби не виглядати повністю зламаною.

— Друге бажання, — промовив він, не витрачаючи часу на дрібниці. — Я хочу стати молодим. І красивим.

Я моргнула. Двічі. Мабуть, від шоку.

— Перепрошую… що? — запитала, хоча чудово чула його слова.

Він почав ходити переді мною, наче читав довгу промову про сенс життя.

— Я втомився від цієї оболонки, — сказав повільно. — Втомився від поглядів у дзеркало, де кожен раз бачу чужого. Від старіючої шкіри, від тріску суглобів щоранку, від того, що викликає пошану, а не жагу. Я хочу повернути себе — молодого. Хочу знову відчувати кров у жилах, а не спогади про неї.

— Ви усвідомлюєте, — почала я обережно, — що магія бажань не створює з нічого. Вона бере й віддає. Якщо ви станете молодим… хтось десь стане старим. Або втратить частину себе.

Він завмер, повернувся до мене й з ледве помітною байдужістю кивнув.

— Так. Розумію.

Настільки просто. Без тіні вагання, без докору сумління. Він говорив про життя — чуже життя — так само легко, як про те, чи пасує нова брошка до костюма.