— Яка інтрига. Люблю таке, — пролунав тихий, мов дзюрчання води, дівочий голос.
Брати одночасно здригнулися від несподіванки. Навпроти, за їхнім столом, де ще мить тому нікого не було, сиділа дівчина. Її шкіра віддавала холодним перламутром. З темного волосся на підлогу безшумно падали рідкі краплі, хоч одяг був сухим.
Поруч із нею сидів чоловік. Він граційно вигинався, то прикипівши поглядом до дівчини, то дивлячись кудись убік. З тонких губ не сходила ласа усмішка, а в руці він крутив червону троянду.
— Пахне напругою, — він глибоко втягнув повітря вузькими ніздрями й обвів братів хижим поглядом чорних, немов безодня, очей. — А ще — зрадою та зіпсованими обіцянками. О, це найсолодший сморід у світі.
— Ви ще хто такі? — міцніше стиснув олівець Тарас.
— Навіщо запитуєш? — пробурмотів Андрій, перехиливши чарку. — Якогось біса вони не називають своїх імен.
Шинкарка, солодко усміхаючись, узяла карафку й знову налила.
— І ця тут як тут, — кинув з-під лоба захмелілий погляд Андрій.
Тарас відчув на плечах холодний дотик. Серце скувало, коли руки почали спускатися на груди, а вогке волосся торкнулося обличчя. У повітрі запахло річковим мулом.
— А ти, художнику, чому не вип’єш? — шепотіла дівчина йому на вухо. — Невже не хочеш забутися? Втопити свою провину...
Тарас здригнувся, адже голос належав його колишній нареченій, Мар’яні.
— Чому мовчиш? Ти ж умієш говорити солодко. Обіцяти. Як же красиво слова лунають на початку: «Трохи зачекай», «я скоро стану на ноги», «ти — все моє життя». А дівча чекає. Чекає місяць, чекає рік, поки молодість витікає, мов вода крізь пальці. А чоловік лише дурить сам себе, що ось-ось усе зміниться, і годує ілюзіями тих, хто йому вірить.
Тарас поблід. Кожне слово потрапляло просто в незагоєну рану. Він заплющив очі, переконуючи себе, що це якась маячня. А коли розплющив їх, дівчина вже сиділа навпроти.
— Та хіба тільки митці — майстри замилювати очі? — чоловік поправив темне, зачесане назад волосся й перевів погляд на Андрія. Його посмішка набула єхидності. — Дехто ще краще вміє. Сорочку на грудях рве, присягається перед рідними, що виправився, що клятвено кинув свої гріхи... А як тільки лихо на порозі чи хурделиця за вікном — усе, клятви розвіялися, як дим.
Андрій підвівся, важко дихаючи, і нависнув над столом:
— Стули пельку, чоловіче! Ти гадки не маєш, як я живу!
— Та чому ж? — покрутив масивні персні на кістлявих пальцях Злидень. — Трохи таки почули вже.
— Легко ж бо в усіх своїх бідах винити когось, — втрутився в розмову бородань.
— Вас забув спитати! — лютував Андрій.
Чарка, яку він нещодавно спорожнив, стояла тепер повною по вінця, хоч шинкарка до стола не наближалась.
— Думаю, нам час йти звідси, — підвівся Тарас.
У ту ж мить він відчув уже знайомий дотик. Цього разу крижана рука дівчини обхопила його зап’ясток. Тарас хотів висмикнутися, але вона тримала міцно. Навіть обличчя дівчини змінилося. Тепер це була Мар’яна: її руді кучері, її блакитні очі, її ніжна посмішка.
— Навіщо ти так зі мною? Я ж кохала тебе...
Тарас перечепився за лаву й упав.
— Ні! Ні! Ні! — замахав він руками, немовби відбиваючись. — Це неможливо!
Коли розплющив очі, зрозумів: поряд немає нікого. Дівчина сиділа навпроти, поруч зі своїм улесливим супутником.
Андрій кинув зневажливий погляд на брата й знову випив полинівку.
— Якого біса ти робиш, Андрію?
— Тебе забув спитати. На себе глянь — уже й на ногах не тримаєшся.
— Ось із цими словами я погоджуюся, — закрутив пасмо свого волосся на палець улесливий чоловік. — Людина, яка самотужки не може вирішити, як їй жити, хоче повчати інших.
— Я не роблю цього, — наблизився до брата Тарас. — Просто ти п’єш...
— І що з того? — відмахнувся Андрій. — Хочу — п’ю, не хочу — не п’ю. Маєш бажання — йди собі.
— Але ж діти... Твоя сім’я... Мама...
— Мені не треба розказувати, як жити! — викрикнув Андрій, наставляючи тремтячий палець на Тараса. — Я за родинне вогнище зубами тримаюся, а ти лише й умієш, що тікати! Мар’яна розумна була, що не витримала жити твоїми вічними «завтра»! Кому потрібен чоловік, який тільки обіцяти вміє?
— То ти так поговорити вирішив?! А твоя дружина просто дурна, що знову тобі повірила й повернулася! — спалахнув Тарас. Забутий скетчбук полетів на підлогу. — Ти ж її знову в це пекло затягнув! Обіцяв їй, дітям і собі! Обіцяв усім нам, а сам сидиш п’яний і вдаєш із себе правильного!
— Який же соковитий розбрат, — тихо мовила дівчина на вухо супутнику, притискаючись ближче. В її скляних очах відобразилось зловтішання. — Вони ж самі один про одного все знають. Потрібно було лише трохи нагадати.
— І жоден не здатен зізнатися собі, що вже давно блукає у власній брехні, — додав улесливець, обіймаючи дівчину за талію. — І це чудово.
— Закрийся! — заричав Андрій і щосили вдарив кулаком по столу. Карафка хитнулася й упала, але з неї не вилилося ані краплини. — Ти про мою сім’ю не смій патякати! Вона повернулася, бо знає, що я чоловік, а не порожнє місце!
— Повернулася, щоб дивитися, як ти знову скочуєшся на дно?! — в’їдливо відповів Тарас. — Ти й себе, і її дуриш!
— Принаймні через мене ніхто не постраждав, — Андрій випив вміст наповненої чарки.
— Не смій! Чуєш?! Не смій! Мар’яна потрапила в аварію не через мене. Не через... Це не моя провина. Ніхто в цьому не винен... Ніхто...
Тарас прикрив голову руками й заридав.
— Завжди хтось винен, — сказала дівчина. — Кому ж знати, як не мені. Правда ж, милий? — вона погладила свого супутника по обличчю. — Чоловіки все обіцяють, клянуться, а тоді...
Дівчина взяла з рук улесливого чоловіка троянду. Притулила до ніздрів тоді покрутила нею, уважно вдивляючись.
— Обіцянки — цяцянки, — самовдоволено усміхнувся чоловік.
Троянда в руках дівчини пожухла, почорніла й зрештою перетворилася на попіл.