Сьомий гість

Розділ 5

Полум’я свічок хитнулося від пориву вітру. Музика на мить стихла, а шинкарка підвела голову від чарки, яку старанно витирала полотняною ганчіркою. На порозі стояв чоловік невисокого зросту, худий, із гострим носом і дрібними, неспокійними очима. Старий кожух висів на ньому мішком, чоботи були стоптані, а на рукавах темніли плями, схожі на засохлу грязюку. Він обтрусив сніг, зачинив двері й оглянув шинок. Бліді губи викривились у подобу посмішки.

— А я вже думала, ти сьогодні не прийдеш, — сказала шинкарка.

— Не хотів позбавляти тебе такої радості.

— Радості від тебе, як від дірявого даху.

— Зате під таким дахом завжди є на кого поскаржитися, — захукав гість на руки, старанно потираючи їх.

— То ти, може, борг прийшов віддати? — примружилась шинкарка. — Все ж обіцяв минулого разу.

— Не було такого, — заперечливо помахав кістлявим пальцем чоловік.

— Як це не було?

— Так я ж не відмовлявся. Обіцяв, але коли — не сказав.

— І досі обіцяєш.

— Значить, слово тримаю.

— Кому-кому, а мені ти голову не закрутиш.

— Але ж і відьма ти, — скривився гість.

Він видобув із кишені монету. Та була чорна і тріснута майже навпіл. Вмить монета, підкинута гостем, злетіла в повітря й опустилася на шинквас. Вона крутилася й дзеленчала, поки шинкарка не накрила її рукою. Тоді підняла навпроти свічки й сказала:

— Злидень та й годі.

Гість роззирнувся. Його погляд зупинився на темному закутку, де й досі жеврів вогник люльки. Чоловік змінився на обличчі. Воно осунулося на мить і стало землистим.

— Чого став там, як укопаний? — запитав бородань.

— О! І ти тут, — розвів руки Злидень, натягнуто усміхаючись, але все ще поглядаючи на вогник у закутку.

— А де мені ще бути?

— Я то думаю-гадаю, що погода така паршива, то ж і мій старий друг мав би сюди причвалати.

— Я тобі друг лише тоді, коли випити не маєш за що.

— Ображаєш, — рушив до столу Злидень. — Ти вдосталь маєш, то чого шкодуєш?

— А ти колись перестанеш рахувати чуже?

— Коли не ховатимуть від мене свого.

Він засміявся, підійшов до столу братів і, не питаючи дозволу, сів на вільне місце між ними. Зняв кожуха, під яким була стара свита, підперезана мотузкою, і поштовхав ліктями Андрія та Тараса.

— Посуньтеся трохи. Чи вам і повітря шкода?

Андрій мовчки відсунувся, прокручуючи порожню чарку. Тарас, навпаки, залишився на місці.

— Обережніше, — сказав Тарас.

— Та я ж не навмисне. Місця мало.

— Зовсім ні. Місця достатньо.

— Тобі, може, й достатньо. А мені доводиться втискатися.

— То сядь деінде, — запропонував Андрій.

— У корчмі лише один стіл, — знизав плечима чоловік.

— Та за ним чоловік десять може вільно сидіти, — обурився Тарас.

Він насупився й аж подався назад від того, що побачив. Кожен палець того, кого називали тут Злиднем, був прикрашений перснем. І були вони неабиякі. Товсті печатки змінювалися сяйвом смарагдів та рубінів.

Чоловік затарабанив пальцями по столу, подивився на Андрія, потім на Тараса.

— От бачите, як воно буває. Ще й не познайомилися, а вже кожен хоче мене посадити по-своєму.

— Ти сам сів, куди захотів, — зауважив Андрій.

— Твоя правда.

Він не зрушив із місця.

Шинкарка принесла чарку й поставила перед ним.

— Полинова, — облизав потріскані губи Злидень. — Гірка, як людська правда.

— Та не думай, що це тобі за так, — нахмурилась шинкарка, а тоді доброзичливо запитала: — Може, й вам поповнити, молоді люди?

— Як же інакше? — підсунув чарку бородань.

— Дозвольте відрекомендуватися, — зняв діряву шапку чоловік, коли чарки знову наповнилися. — Хоча, може, ви й без того здогадалися.

— Не здогадалися й не дуже прагнемо, — відповів Андрій.

— Дарма. Знайомство іноді корисне. Особливо коли доводиться ділити щось.

— Ми нічого не збираємося з тобою ділити, — сказав Тарас.

Незнайомець подивився на нього, потім на Андрія. Його усмішка стала трохи ширшою.

— Звісно. Зі мною — ні. Але ж люди завжди щось із кимось ділять. От, до прикладу, взяти вас. Просто сидите поруч. Просто ідете однією дорогою. Просто маєте спільну матір, батька, спільний дім і спільні спогади. А так, погоджусь, більше вас нічого не пов’язує.

Загострене підборіддя було задертим догори, а очі, що постійно перебігали від одного предмета до іншого. Здавалося, ніщо не могло вислизнути від його уваги.

Тарас насупився, але промовчав.

— Чи не забагато ти розмірковуєш про людей, яких уперше бачиш? — обурився Андрій.

Злидень узяв із тарілки окраєць хліба, покрутив у руці, ніби оцінюючи його вагу, й поклав назад.

— Достатньо, щоб знати: найбільша біда в хаті починається не тоді, коли хліба немає, — промовив він. — А тоді, коли його начебто вистачає, але кожен рахує, кому скільки дісталося.

— До чого це ти? — насупився Андрій.

— Та ні до чого. Просто згадав одну історію. Може, й вам буде цікаво.

— Цікаво, — затягнув бородань. — Люблю історії. За столом, при свічках і з чаркою в руках. Ще й із людьми хорошими. Розповідай, Злидню.

— Гаразд. Жили собі люди. Сім’я. Нічого особливого. Не бідували, але й зайвого не мали. Усього було потроху: хата, господарство, робота. І жили б далі, якби не почали придивлятися, кому більше дісталося.

Тарас на мить відволікся від малювання. Мимоволі ковзнув поглядом по чарці, що стояла перед Злиднем. Вона була напівпорожня, хоч той ще не торкався її.

— Ти на мою випивку дивишся? — раптом запитав чоловік.

— О! Зовсім ні, — зашарівся Тарас і повернувся до малювання.

— Гаразд. Повірю на слово.

— Не тягни кота за хвіст, — ніби добродушно, але все ж із притиском сказав бородань.

— Отже... Спочатку рахували гроші. Потім — хто скільки працював. Далі вже дійшли до того, що почали сперечатися, хто кому чим завдячує. Один згадає, як колись виручив, другий — як сам допомагав. І в кожного своя правда. Спробуй-но розсуди, хто кому винен, коли люди пам’ятають тільки те, що їм болить.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше