Сьомий гість

Розділ 4

Чоловік вкотре поправив бороду. Він крутив у руці наповнену чарку і уважно дивився на братів. Ті не торкались напою, хоч шинкарка вже поставила перед ними і карафку з полиновою наливкою, і тарелі з м’ясом та ковбасами.

— Чого замріялись, молоді люди? — запитав чоловік.

— Може, не так щось? — піднесла свіжих пампушок шинкарка. — Чи образились на щось? Чи, може, їжа не смакує?

— О, ні! — запевнив Тарас. — Святвечір сьогодні. Ніч перед Різдвом. Ми їхали додому. Там мати чекає. А вийшло, що тут застрягли через негоду. Без образ.

— Та й за кермом я, — вимушено всміхнувся Андрій. — Не гоже пити.

— Які ще образи? Але поїсти варто таки. Хурделиця стихне рано чи пізно. Не вічно ж їй лютувати.

— Ваша правда, — підтягнув тарілку до себе Андрій.

Тарас не поспішав їсти. Він витягнув скетчбук, коли шинкарка пішла до свого звичного місця, висипав на стіл з десяток олівців і почав перебирати ними.

— Ти що це робиш? — нахмурився старший брат.

— Хіба не видно? Готуюсь малювати.

— Їж, поки тепле. Не годиться так.

— Не годиться нехтувати натхненням, — не відривався від роботи Тарас, хоча не відчував пориву. Він хотів замалювати цю корчму, незнайомця, що привів їх сюди, шинкарку і музикантів. Але одне бажання нічого не значило. І це відчуття неприємно пекло у грудях.

— Як собі знаєш, — байдуже кинув Андрій.

Мовчанку, яка затягнулась, порушив чоловік. Він зиркнув у темний закуток, перехилив чарку і запитав:

— То кажете, молоді люди, ви місцеві?

— Так і є, — відповів Тарас.

— Я диву даюся, як ми умудрились заблукати тут, — доїдав шматок ковбаси Андрій.

— Всяке трапляється, — чоловік за звичкою поправив бороду. — Та все ж я погоджусь — немає нічого гіршого, ніж заблукати там, де все тобі знайоме.

— Мабуть, таке буває нечасто.

— Частіше, ніж думаєш. Особливо з тими, хто певен, що ніколи не зіб’ється з дороги, — чоловік плеснув у долоні, ніби пригадав щось важливе, і одразу розтер руки. — Я ж обіцяв вам історію. Якраз маю одну підходящу. Готові слухати?

— Тільки якщо вона коротка, — покосився на чарку Андрій.

— Короткі історії рідко чогось навчають. Та й довгі не всіх. Тут головне — вміти слухати.

— Я б сказав, радше чути, — зауважив Тарас.

Чоловік усміхнувся. У світлі свічки його обличчя накривали напівтіні. Очі ховалися в темних западинах, через що здавалось, що він їх закрив. Але коли почав розповідь, очі заіскрились, відбиваючи сотні миготливих вогників, що освітлювали корчму. Музиканти змінили веселу музику на тужливу та затяжну. Здавалося, що зробили вони це навмисно, щоб підкреслити тон розповіді.

Тарас відчув, як тілом пробігли мурахи, а рука немовби мимоволі взялася за олівець. Він почав виводити замислуваті лінії на аркуші.

— Колись один чоловік повертався додому, — почав розповідь чоловік. — Дорогу знав із дитинства. Кожен поворот, кожну стежку, кожне дерево при шляху. Але того вечора спустився туман, і вже за першою розвилкою він збився з дороги. Побачив стежку, якою колись ходив навпростець. Тож пішов нею. Та невдовзі стежка вивела до струмка, якого він не пам’ятав.

— Пам’ять — річ така. Не завжди можна їй довіряти, — сказав Тарас.

— Ага, — погодився Андрій. — На своїй шкірі переконалися. Напевне, повернув не туди.

— Йому теж у голову прийшла така думка. Тож він повернувся назад і на розвилці рушив ліворуч. Там дорога спускалася в долину. Чоловік упізнав старий дуб і заспокоївся: тепер уже точно знав, куди йти.

Чоловік притих, придивляючись до чогось.

— То це все? — запитав Андрій. — Вся історія?

— Що ж це за історія, яка нічого не вчить? — заговорив чоловік, немовби його вирвали з важливих роздумів. — Куди б подорожній не йшов, постійно повертався до того дуба.

— У нас кажуть — блуд вчепився, — сказав Тарас.

Чоловік усміхнувся.

— Та зустрівся подорожньому один старий. І запропонував допомогти. Показав, що поруч із дубом є ще одна, малопомітна стежина. Але той відмовився. Кричав, ще й стусана дав. Мовляв: «Що ти можеш знати, якщо не місцевий?»

— За що ж він так зі старим? — запитав Тарас.

— Старий сказав, що той іде не туди, що це не шлях до села. А подорожній відповів, що краще орієнтується на місцевості, ніж якийсь там блукаючий дідуган, і пішов далі. Тою стежиною, яку обрав для себе.

— То й нарікати немає чого, — знизав плечима Андрій. — Сам шлях обрав.

— А може, і старий помилявся? — припустив Тарас.

— Може, й помилявся, — сказав чоловік. — Та подорожній навіть не спробував перевірити. Він уже вирішив, що правий. А коли людина це вирішила, то чужі слова часто здаються їй образою.

— Що трапилось далі? Він довго так блукав? — запитав Тарас.

— До самого світанку. Ходив колами, знову й знову впізнавав ті самі дерева, ті самі камені. Щоразу переконував себе, що ось тепер уже точно знайшов дорогу. А потім помітив попереду вогник.

— Світло у чиємусь вікні? — покрутив олівець поміж пальцями Тарас.

— Можливо. Він ішов на те світло, хоча воно щоразу здавалося далі, ніж мало бути. А земля під ногами ставала м’якшою.

Чоловік провів пальцем по краю чарки.

— Коли він зрозумів, що ступив у болото, було вже пізно. Почав кликати на допомогу. Та ніхто не відгукнувся. Лише те світло мерехтіло попереду. Тепер зовсім поруч.

— І він потонув? — тихо запитав Тарас.

— Кажуть, його більше не бачили. А дехто й досі запевняє, що в туманні ночі над тим болотом блукає вогник. І якщо піти за ним, можна знайти дорогу.

— До села? — поцікавився Андрій.

Чоловік підняв на нього очі.

— Куди саме — залежить від того, хто йде.

— Гарна казочка. Чув я уже схожу, — сказав Андрій.

— Та її ж батько розповідав, — закивав Тарас.

— Тільки я не бачу, чого з неї вчитися. Не знаєш дороги — запитай. А якщо вперся й пішов у болото, то вже нікого не звинувачуй.

— А якщо той, хто вказує дорогу, сам хоче завести тебе не туди? — відказав Тарас.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше