Зайшовши всередину, Тарас застиг на місці, немов укопаний. Те, що він побачив, заворожило його. Це не було якесь задрипане придорожнє кафе чи сільська забігайлівка. Корчма мала свою атмосферу, свій стиль і неймовірну красу. Тарас мимоволі провів поглядом уздовж зали.
— Це що, етнозаклад якийсь? — роззявив рота Тарас.
— Еге, — кинув усмішку через плече незнайомець.
Андрій ішов поряд із ним і оцінювально розглядав усе навколо. Тут пахло деревом та соломою, воском та свічковим гнотом.
— Дивно, — потер потилицю старший брат.
— Що саме? — усміхнулася шинкарка, поправляючи на голові очіпок.
Жінка була одягнена в традиційний український одяг.
— Що я не помічав цього кафе... чи то корчми, — Андрій провів рукою по дубовому шинквасу. — Так далеко від дороги.
— У цьому і суть, — шинкарка взялася натирати кухоль. — Сюди навідуються лише свої. А ті, хто приходить уперше, або стають своїми, або...
Останні слова поглинула скрипка, що натужно вивела мелодію. Її підхопила сопілка, а тоді й задзвеніли цимбали. Музики завели веселу мелодію. Здавалося, від цього навіть вогники на свічках затанцювали. А було їх тут вдосталь, адже корчма освітлювалася лише свічками.
— Як же у вас тут красиво, — наблизився до шинквасу Тарас. — Виглядає усе самобутньо та автентично.
— Згоден, — підтримав брата Андрій. — Усюди дуб та ясен. Різьблене, тесане... Навіть з’єднання деталей через шип, паз і нагель. Не часто тепер таке зустрінеш.
— Стільки похвали. Це неймовірно приємно чути від гостей, — шинкарка із захопленням дивилася на братів великими зеленими, немов смарагди, очима.
— Це правда, — сказав Тарас. — Я зараз працюю над серією робіт у традиційному українському стилі. Це місце — знахідка. Воно надихає мене.
— Яких же чудових гостей ти привів, старий пройдисвіте, — шинкарка злегка прикрила верхню губу. — За це я пригощу тебе найкращою наливкою.
— От відьомська твоя сила, — засміявся чоловік. — Хіба тобі відмовиш?
Шинкарка наповнила чарку полиновим напоєм. Чоловік облизав губи й провів рукою по бороді, пригладжуючи її. Хотів було взяти чарку, але зупинився. Подався вперед і запитав майже пошепки:
— А він вже є?
Шинкарка помахом голови вказала на темний закуток. Брати й собі глянули. Та годі було хоч щось розгледіти. Лише коли загорівся вогник люльки, а слідом повився сизий дим в освітлений простір, стало зрозуміло — хтось там сидить. Гостя не було видно, але на мить Тарасу здалося, що сама темрява стала густішою і заворушилася.
— Тоді... — чоловік відсунув напій подалі.
— Не переймайся, — шинкарка власноруч вклала чарку в пальці чоловіка. — Він дозволяє. Не намарно ж ти так старався. Така погода — сніг, заметіль, вітер, що голову з плечей зносить... І гостей таких привів.
— А! Ну, — чоловік облизав губи, — тоді за хороший вечір.
Він підняв чарку. Не зводячи погляду з темного кутка, кивнув у той бік, жестом показав «будьмо» й випив напій.
— Ой, хороша наливка, — втер вуса рукавом.
— А хто це там сидить? — запитав Тарас. — Господар закладу?
— Можна й так сказати, — шинкарка забрала чарку і протерла шинквас, а тоді перевела погляд на чоловіка. — Не стій-бо, як укопаний. Веди гостей за стіл. Вже час.
— Час для чого? — запитав Андрій.
— Як це? — розвів руками чоловік. — Для смачної вечері, хорошої випивки і... — він знову глянув у темний закуток.
— І ще для чого? — поцікавився Тарас.
— Як це? Для цікавих історій! Ходімо за стіл, молоді люди.