1

Геловін Соля вирішила провести по-дорослому. Саме так вона сказала Маркові, коли він застав її посеред кухні з розкладеними на столі гарбузовими свічками, трьома книжками з магії, мотком чорної стрічки, жменею сушеного листя і великою дерев’яною ложкою, яку вона чомусь поклала поруч зі старовинною книгою заклять.

Марко зупинився у дверях і деякий час мовчки розглядав цей натюрморт, у якому кожен предмет окремо ще можна було пояснити, але разом вони створювали відчуття, ніби Соля готувалася або до дуже серйозного магічного ритуалу, або до кулінарного конкурсу, правила якого їй поки що невідомі.

— Що ти робиш?

Соля навіть не підвела голови, продовжуючи перебирати сухе листя.

— Готуюся до Геловіна.

— Я бачу, — погодився Марко, повільно заходячи на кухню. — Мене цікавить інше. Чому тут ложка?

Соля нарешті глянула на нього так, ніби питання було не лише дивним, а й дещо образливим для всієї багатовікової історії чаклунства.

— Магія не завжди пояснюється логікою.

— Це дуже зручно, — зауважив Марко. — Особливо коли сама не знаєш, навіщо принесла ложку.

Соля пирхнула й знову повернулася до своїх приготувань.

— Цього року все буде інакше.

— Невже? — протягнув Марко, сідаючи на край стільця.

— Не «невже», а справді інакше.

Він кивнув з таким серйозним виглядом, що Соля на мить навіть повірила в його щирість. Проте в кутиках його губ уже ховалася усмішка, а вона надто добре знала цю усмішку. Та з’являлася щоразу, коли Соля бралася за щось надзвичайно важливе, а Марко вже приблизно уявляв, чим це може закінчитися.

— Ти пам’ятаєш минулий Геловін? — запитала вона.

— Дуже добре.

— Не нагадуй.

— Ти сама запитала.

Соля склала руки на грудях і подивилася на нього з виразом людини, яка прекрасно пам’ятає всі свої невдачі, але зовсім не потребує, щоб хтось іще складав їх перелік.

Минулого року вони не планували нічого особливого. Соля лише хотіла зробити декілька маленьких магічних вогників біля будинку, щоб вони плавно літали в повітрі й нагадували крихітні ліхтарики. Замість цього один вогник залетів у сусідський сад, другий майже три години переслідував Марка, а третій чомусь образився на Солю і демонстративно згас, щойно вона до нього наблизилася.

Проте це ще можна було назвати невеличкою пригодою. Справжня проблема з’явилася пізніше, коли Соля вирішила спекти печиво, яке мало бути всього лише трохи чарівним, а в результаті одне з печив ожило, втекло зі столу й змусило їх удвох ганятися за ним по всій кухні.

Після того випадку Марко почав ставитися до будь-яких фраз Соли на кшталт «я все продумала» з особливою обережністю.

— Цього разу я все продумала, — заявила вона вже звично.

Марко повільно кивнув.

— Це мене лякає найбільше.

— Марко!

— Мовчу.

Він підійняв руки, демонструючи капітуляцію, хоча усмішка нікуди не зникла.

Соля підійшла до вікна й визирнула надвір. Надворі вже сутеніло, хоча до справжньої ночі було ще далеко. Осінь робила день коротшим дедалі швидше, залишаючи довкола прохолодне повітря, запах опалого листя й той особливий настрій, коли звичайний двір раптом починає скидатися на декорацію до трохи підозрілої, але веселої казки.

На парканах уже висіли гарбузи, у сусідньому дворі хтось розставив пластикових скелетів, а на одному з дерев невідомо звідки взялася величезна чорна ворона. Вона сиділа на гілці й дивилася на Солю з таким незворушним виглядом, наче особисто була знайома з усіма її магічними невдачами й тепер чекала на продовження.

Соля показала їй язика. Ворона навіть не ворухнулася.

— Навіть ворона мене не поважає, — пробурмотіла Соля.

— Вона просто розумна, — відгукнувся Марко.

— Марко!

— Мовчу.

Соля повернулася до столу й відкрила стару книгу. Цього разу вона справді хотіла зробити все якнайкраще. Це мало бути не випадкове закляття, не печиво, яке оживає, і не чергова магічна пригода, що починається зі слів «Соля, а ти точно знаєш, що робиш?».

Їй хотілося створити справжню геловінську атмосферу — щоб гарбузи світилися, навколо будинку літали маленькі вогники, дерева тихо шелестіли навіть у безвітряну погоду, а декорації ожили лише на декілька миттєвостей — рівно настільки, щоб налякати перехожих, але не настільки, щоб комусь довелося ловити скелет по вулиці, або ж тікати від нього.

Найбільше Соля хотіла довести самій собі, що її магія теж може бути контрольованою. Вона не була відьмою мінус першого левела, як іноді жартувала її мама, і зовсім не вважала себе нездарою, хоча деякі її попередні експерименти давали підстави для такого висновку. Її магія була іншою, дивною, часом непередбачуваною, зате саме завдяки їй вона вже навчилася створювати речі, які не вдавалося нікому з її знайомих.

Соля провела пальцем по рядках старовинного закляття, ще раз перечитала потрібний фрагмент і підійняла очі на Марка.