Перші страви

Запалюю свічки на декоративних композиціях.

Поки господар відволікається на свій гаджет, запихаю під ялинку маленьку коробочку – подарунок від фірми.

Перемикаю режим ліхтариків на спокійніший та зменшую загальне світло. Ну от, гострі кути згладжуються, атмосфера стає тепліше.

Квартира в замовника велика, простора. Свіжий ремонт. А от із затишком біда. Ще й ця майже гола, сирітська ялинка.

Чоловік прикрашав – одразу видно.

Прикушую губи, аби не видати своєї оцінки його творчості.

Поки не бачить, перевішую охайніше сріблясту мішуру.

Звичайно, усі ці дрібниці не входять до переліку замовлених послуг.

Та руки самі тягнуться виправити те, що можливо.

Переставляю одну з тарілок, замінюю серветку на іншу – без зморшок. Тепер ідеально. Хоч на листівку фотографуй!

От через такі дрібниці, на які я витрачаю час і сили, наш бізнес не може розкрутитися. Принаймні саме так мені казав колишній чоловік.

А я не можу переступити через своє відчуття краси й гармонії. І через совість. Вона в мене вередлива – не погоджується купувати продукти зі знижкою в останній день терміну придатності. Не моє це.

Люди замовляють не просто їжу – вони замовляють свято! Відчуття особливої турботи й комфорт.

Шкода, що ніхто з офіціантів не зміг приїхати на це замовлення.

Компанія збереться велика – доведеться попобігати.

У мене невеликий штат. Новорічний вечір був розписаний уже давно.

Але цей люб’язний чоловік, що подзвонив мені ранком… Антон. Не знаю, не змогла йому відмовити. Пан Вайленко був наполегливим і абсолютно невимогливим.

Меню – на мій розсуд, стиль сервірування – також. Сказала, що не маю офіціантів, а він пообіцяв допомогати з подачею страв власноруч.

І я відчула, що йому просто необхідне це тепле домашнє свято.

Зняла із себе сукню, яку саме приміряла в бутіку для нестандартних красунь.

У Новорічну ніч я збиралась із подружками в караоке. Та потім передумала – співати можна й на кухні. Узяла прилади й посуд з власних запасів, закупила продукти, зробила сякі-такі заготовки.

На збори себе часу майже не залишилось. Душ, ванільний парфум, ледь підкрутила волосся, закинула улюблені сережки до сумки – одягну, як буде час. І ось я тут…

А цей Антон не набагато від мене старший.

Коротка зачіска, вищий за мене, кремезний. Руки з грубуватими пальцями й уважний погляд.

Одразу, як відчинив двері, здався втомленим та роздратованим. А тепер – дивлюсь на нього з-під вій – усміхається.

От що із чоловіками робить домашня їжа!

Сподіваюсь, його гостям теж сподобається… А ось, мабуть, і вони.

До хрипкого глибокого голосу Френка Сінатри доєднується пронизливий звук дзвінка.

Обертаюсь до господаря помешкання – він не квапиться відчиняти.

Завмер навпроти й не відводить від мене світло-сірих очей.

Не чує? Та ну! У мене вже аж у скронях дзижчить…

– Антоне, до вас прийшли. Чуєте?

Повільно киває та зривається з місця. Але напрямок його руху якийсь дивний…

Обходить стіл і підходить просто впритул до мене – відступаю пару кроків. Мене огортає потужною енергією міцної чоловічої фігури. І його запах – чистого одягу, лосьйону після гоління і ще чогось важкуватого, чисто чоловічого…

Кліпаю, не вірячи своїм очам. Таке відчуття, що цієї миті, ось-ось, накинеться та… не знаю… З’їсть мене?

– Маю до вас пропозицію. Олено, – примружується, кружляючи поглядом моїм обличчям, – давайте зустрічатися.

– А? – відступаю ще на крок.

Наштовхуюсь на щось позаду себе, втрачаю рівновагу… Стискання, ривок – і я вкарбована в широкі тверді груди Антона.

Матінко рідна!

– Ось бачиш, я щойно врятував тобі життя. А ти врятувала мене від голодної смерті. Взаємний позитивний вплив. Нам треба спробувати, – промовляє наді мною, пожадливо затягуючись ароматом мого волосся.

А я ж… – холону зсередни – певно, пахну смаженими лисичками! Тому що на перше подаватиму грибний крем-суп.

Ловить мої пальчики та підносить до своїх вуст. Хоче поцілувати?

Руки в мене, сто відсотків, пахнуть цибулею і шинкою, які нещодавно різала для солянки. Вона теж сьогодні в меню…

О ні-і!

В останню секунду висмикую долоню, стискаю кулачок та легенько відштовхую чоловіка.

– Чи я тобі не подобаюсь? – відсторонюється, риси обличчя напружені, жодної усмішки в очах. А йому личать усмішки…

– Ні… тобто… Кхм! – збираю думки докупи.

Зазвичай я не лізу за словом до кишені. Просто поряд із ним, таким виразно домінуючим, розгублюю звичний бойовий та активний настрій.

А він до мене останнім часом прикипів та наче вріс під шкіру.

Відразу після того, як я зрозуміла, що доведеться виплачувати кредит самотужки.

Незважаючи на те, що брали ми його з колишнім чоловіком разом. Але оформили саме на мене, щоб розвивати маленький сімейний бізнес.

Бізнес!

Отож бо! Оговтуюсь – я на роботі.

– Антоне, давайте обговоримо вашу пропозицію після свята? У мій неробочий час… У вас же зараз гості, – змахую рукою в бік передпокою.

Там досі заливається сигнал дзвінка.

– Олено! У тебе хтось є? – карбує чітко і вимогливо.

– Зараз? Ні, – доводиться зізнатись.

– І в мене, – сухо киває. – Я буду зустрічати Новий рік сам-один у компанії закоханих і одружених. А ти?

– А я… на роботі, – промовляю стиха.

– Так. Догоджатимеш компанії одружених і закоханих, ну й мені… – піднімає руку до мого обличчя та повільно проводить пальцем вздовж лінії підборіддя.

Розмикаю вуста та судомно втягую розігріте між нами повітря.

– А тепер натомість уяви, що просто зараз у нас розпочинається перше побачення. Ти і я зустрічаємо Новий рік разом… Як господарі цього святкового вечора. Проводимо, так би мовити, тест-драйв стосунків.

– Це як? – напружуюсь від терміну.

Невідомо, чого він очікує від того «драйву»!