Розділ 19: Рана на місці серця

Еллі бігла сходами вниз із квартири Ліама, її серце гупало так голосно, що заглушало звук її власних кроків. Холодне повітря ранкової вулиці вдарило в обличчя, коли вона вибігла з будинку, але воно не могло охолодити бурю в її грудях. Її сумка билася об стегно, а зім’ята сукня, у якій вона танцювала вчора в барі, здавалася чужою, як нагадування про її слабкість. Вона зупинилася біля ліхтаря, її дихання було уривчастим, а пальці тремтіли, коли вона намагалася викликати таксі.

«Будь моєю коханкою». Його слова крутилися в її голові, як отруйна мантра. Як він міг? Як він міг дивитися на неї тими самими очима, що в школі здавалися такими щирими, і пропонувати щось настільки низьке? І чому, чому вона на мить уявила, як це могло б бути? Еллі стиснула кулаки, її нігті вп’ялися в долоні. Вона зневажала його — за його зраду Амелії, за його самовпевненість, за те, що він змушував її серце битися швидше. Але найбільше вона зневажала себе — за те, що дозволила собі бути такою вразливою, за те, що заснула в його машині, за те, що навіть зараз його слова викликали в ній щось, крім гніву.

Таксі зупинилося біля неї, і вона сіла на заднє сидіння, назвавши свою адресу тремтячим голосом. Місто пропливало за вікном — сірі будівлі, люди, що поспішали на роботу, — але вона нічого не бачила. Її думки повернулися до того дня, дев’ять років тому, коли вона стояла в своїй вітальні, тримаючи торт, який її мама пекла всю ніч. Вона згадала сміх Ліама, його глузливу посмішку, коли торт упав на підлогу. Але тепер, після його підтримки під час сцени з квітами, після його флірту, після того, як він дивився на неї в барі, вона не могла бути впевненою. Чи був він тоді головним? Чи був він просто частиною натовпу? І чому його пропозиція боліла так, ніби ніж увійшов прямо в її серце?

Коли вона дісталася до свого будинку, її руки все ще тремтіли, коли вона відчиняла двері. Вона кинула сумку на підлогу і впала на диван, її погляд зупинився на тріщині в стелі, яку вона помітила кілька днів тому. Вона відчувала себе такою ж тріснутою, розламаною. Усе, що вона робила — було частиною плану, щоб зруйнувати його ідеальний світ. Але тепер, коли він запропонував їй стати частиною цього світу, нехай і в такий принизливий спосіб, щось у ній зламалося. Вона більше не була впевнена, що помста принесе їй полегшення. Вона відчувала, ніби рана на місці її серця відкрилася знову, і цього разу вона була глибшою, ніж будь-коли.

Еллі згадала той урок танців, його теплу руку, його тиху посмішку. Вона згадала, як він сказав, що вона особлива, як дивився на неї в барі, ніби вона була єдиною в кімнаті. І вона ненавиділа себе за те, що ці спогади змушували її сумніватися. Вона ненавиділа себе за те, що на мить, лише на мить, вона уявила, як це — бути з ним, не як коханка, а як хтось, кого він справді бачить.

Вона дістала телефон і побачила повідомлення від Вікторії: «Де ти? Я хвилювалася, коли не знайшла тебе в барі». Еллі стиснула телефон, її пальці гуділи від напруги. Вона знала, що має розповісти Вікторії про все — про квартиру Ліама, про його пропозицію, про її власну слабкість. Але вона не могла. Не зараз. Вона відчувала, ніби зізнання зробить її ще більш вразливою, ще більш зламаною.

Але відповіла, що розкаже при зустрічі.

Еллі встала і підійшла до вікна, її погляд ковзнув по сірому місту. Вона думала про Амелію — її істерики, її презирство, її ідеальний світ, який вона з Вікторією намагалися зруйнувати. Вона думала про Ліама, про його зраду, про його слова, що вона «справжня». І вона думала про себе — про дівчинку, яка тікала в сльозах із власного дня народження, і про жінку, яка тепер тікала від нього знову.

Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як сльози пекли очі, але вона не дозволила їм пролитися. Вона не могла зупинитися тепер — не після всього, що вона зробила. Але рана в її серці кровоточила, і вона не знала, чи зможе колись її загоїти. Гра тривала, але Еллі більше не була впевнена, чи вона ще гравець, чи вже жертва.