Матріархиня Хільда

      Дорогою батько розповів Сорчі, що у морського народу заведено селитися великими сім’ями. Тож не дивно, що будинок батька, оселі кількох його сестер і палац матріархині були зовсім поруч. Палац прабабки виявився не найвищим і не найяскравішим — зате найдавнішим і стояв у самому центрі родинного гнізда. Його біло-зелені стіни пообростали світлими коралами та рослинністю, схожою на мох.

— Це тут, — сказав Нерей, підпливаючи до вхідних дверей, що відливали перламутром. — Будь з нею шанобливою, — нагадав він.

     Біля входу їх зустрів слуга і одразу провів у простору залу з високою стелею. Сорча одразу звернула увагу на вмуровані в стіни світлові кристали — дуже схожі на ті, які використовувала у своєму відьомському сховку. А тоді вона побачила її...

      Хільда сиділа не на троні, а на об’ємному м’якому предметі, схожому на високу, туго набиту подушку. Її масивний хвіст вкривала тьмяна сіра луска, а хвостовий плавець мав у собі два гострі шпичаки. Навколо голови плавало довге сріблясто-біле волосся, немов його тримали на собі одразу кілька непомітних течій. Темно-зелені очі матріархині злегка відсвічували фосфором. Попри вік і дещо надмірну загостреність рис, її обличчя зберегло величну красу. На руках матріархині, мов домашній котик, сидів невеличкий восьминіг, якого вона ніжно погладжувала по крапчастій голові. Два більших восьминоги примостилися на підлозі, майже злившись із нею забарвленням.

   Хільда розглядала їх досить довго. Мовчазна пауза почала діяти гостям на нерви. Потім її хвостовий плавник зробив легенький мах, даючи знак, що вони можуть наблизитися.

Сорча відчула, як щось у ній стискається. Не страх — радше очікування.

— Одразу видно, що це твоя донька, — нарешті промовила Хільда.

— Так, матріархине, — відповів Нерей і схилив голову.

Сорча повторила його рух.

Хільда знову пильно дивилася на неї. Сорча відчувала той погляд шкірою. І раптом матріархиня злегка усміхнулася.

— Цікава, — сказала Хільда, ніби з легким подивом. — Дуже цікава дівчина.

Вона повільно підвелася, випустила восьминога й підпливла ближче.

— У тобі багато суші, — мовила вона Сорчі. — Але море тебе впізнало. Не всіх воно приймає так швидко... І що це? — раптом запитала вона саму себе і сама ж відповіла. — В тобі живе сила… Ти привів з собою не дитя, а сильну жінку, Нерею. Такою донькою можна пишатися.

Вона обпливла Сорчу колом.

— Мені твоя донька подобається, — додала Хільда вже до Нерея. — Хоч я й не чекала цього подаруночка.

Тоді вона повернулася на той м’який предмет, на якому сиділа досі.

— Тепер про твої справи, — продовжила матріархиня, повертаючись до онука. — Ти хочеш вийти на сушу назовсім. Це, звісно, можливо. Але тобі доведеться владнати справи з дружиною. Селеста вже побувала тут і добряче назбивала піни. Так що будь готовий.

Він затамував подих.

— Попри всю мою до тебе особливу прихильність, — твердо сказала вона, — я вимагаю, щоб ти вирішив з нею все мирно. Без скандалів. Без тиску.

Хільда подивилася йому просто в очі.

— Ти залишиш їй усе підводне майно. Маєтки. Володіння. Все, що належало тобі тут. Це буде компенсація за розірвання шлюбу. Лише так отримаєш право повернутися на сушу без ганьби для роду.

Нерей навмисне витримав паузу, а тоді кивнув, старанно приховуючи полегшення.

— Я зрозумів, — сказав він нарешті. — І приймаю Ваші умови.

Хільда кивнула. Вона й миті не мала сумніву.

Тоді знову повернулася до Сорчі.

— А ти, дитино, — мовила м’якше, — побудеш у мене в гостях. Поки твій батько владнає справи.

Сорча здивувалася.

— У… вас?

— Так, — просто сказала Хільда. — Я хочу краще тебе пізнати. Ти розповіси мені про себе, про свою матір, про життя на суші.

Сорча подивилася на Нерея. Той ледь помітно кивнув, намагаючись приховати тривогу.

— Я скоро повернуся, — пообіцяв він.

Хільда всміхнулася знову.

— Успіху тобі, мій хлопчику, — сказала вона. — Знаю, як нелегко домовитися з Селестою. Тримайся.

І в цю мить Сорча зрозуміла: її прабабця не така вже й погана, як про неї розповідала Секвоя.