34 глава

Ясмін

Я стою перед скляними дверима, спостерігаючи, як сніг вкриває двір густим білим покривалом. Кожна сніжинка здається такою легкою, наче вона зовсім не належить цьому світу, де в останні тижні було стільки болю. У повітрі панує тиша, лише видно, як сніг м’яко падає на гілки дерев. Ця картина дивним чином заспокоює.

Два тижні... Два тижні, які здаються вічністю. Моя пекарня, моя маленька квартира — усе те, що я будувала роками, зникло в полум'ї. Згадка про це стискає горло, але я змушую себе знову зосередитися на теперішньому. Ми попрощалися з Оксаною. Її обличчя досі переслідує мене щоночі. Вона заслуговувала на більше, на краще... І цей біль усе ще живе десь у куточку моєї душі, як недолікована рана. Але... зараз вже трішки легше.

Будинок, у якому ми зараз, — це щось зовсім інше, ніж той його розкішний пентхаус у центрі міста. Тут затишно, навіть трохи по-домашньому. Натуральне дерево, теплі кольори, м'яке світло. Фелікс не просто придбав цей дім, він його створив. Кожен куток, кожна лінія та вигин — усе це його робота. Він показав мені креслення, розповідав, як довго працював над проєктом, і я вперше побачила його очі такими живими, сповненими ентузіазму.

— Чому ти ніколи не говорив про це раніше? — запитала я, коли він, усміхнений, показував мені маленький куточок у саду, куди планує посадити вишні.

Він трохи знітився, потім потер шию, ніби намагаючись вигадати пояснення.

— Це просто хобі, Ясмін. Нічого особливого.

Але для мене це було особливим. Здавалося, що цей дім огортає мене, як ковдра в морозну ніч. Фелікс продовжував ділитися дрібницями: як він обирав деревину для підлоги, як довго шукав ідеальний камінь для каміна.

І хоча моє серце досі було затягнуте павутиною смутку, його присутність і тепло цього дому поступово розплітали її.

— Холодно? — його голос, теплий і трохи хриплуватий, вириває мене з задумів.

Я повертаюся до нього, притулившись спиною до скла. Його постать, що рухається до мене повільно, але впевнено, змушує серце пропустити кілька ударів. Не відриваючи від мене своїх глибоких, мов шоколад, очей. Він робить ще кілька кроків, і тепер між нами залишаються лише лічені сантиметри. Його рука повільно торкається мого обличчя, злегка відсуваючи пасмо волосся за вухо. Пальці ковзають, залишаючи за собою теплий слід. Я мимоволі затримую дихання. Потім нахиляється і притискає до мого чола легкий, але дуже чуттєвий поцілунок.

— Зараз піду за дровами, — бурмоче чоловік, але не рухається, лише продовжує дивитися на мене, немов зачарований.

Я підіймаю брову, відкидаю голову назад, стикаючись зі склом. Це так дивно, що такий інтелігентний чоловік, як Фелікс, робить такі звичайні речі, як піти за дровами.

— Чому ти так дивишся на мене?

— Може, мені варто спочатку тебе зігріти? — його голос теплий, наче гарячий шоколад у морозний день.

Я не стримую сміху, легко стукаючи його по грудях. Його тіло тверде, як мармур, але під цим — тепло, яке я відчуваю кожною клітинкою.

— Я рада, що нахабний та впевнений Фелікс усе ще зі мною.

— То тобі подобається ця моя сторона? — його брови зухвало підіймаються, і я не можу не розсміятися ще голосніше.

Він нахиляється ближче, і його голос стає глибшим:

— У тебе така неймовірна гарна усмішка, що це змушує мене хотіти поцілувати тебе.

— То що тебе зупиняє? Ця усмішка твоя, — шепочу я, і в наступну мить його губи накривають мої.

Тепло його долонь на моїх щоках відчувається так само затишно, як ранковий аромат свіжоспеченого хліба. Спочатку це було щось легке, як дотик збитих вершків, які м’яко тануть на язику. Але за мить поцілунок стає глибшим, насиченим, як шоколадний ганаш із краплиною терпкого лікеру. Його дихання змішується з моїм, і я відчуваю, як усе тіло відгукується на цю солодку бурю. Ловлю себе на думці, що смак цього моменту міг би стати моїм улюбленим десертом, тим, до якого хочеться повертатися знову і знову. Я обіймаю його за шию, притягуючи ближче, і усміхаюся крізь поцілунок.

Трохи відсторонюючись, він заглядає мені в очі, і в його погляді я бачу все: тепло, захоплення, бажання... кохання. Його пальці ніжно ковзають моєю щокою, ніби перевіряючи, чи я справжня, а потім опускаються до підборіддя, утримуючи мене так, ніби я — найцінніше, що він тримав у руках.

— З опухлими губами від моїх поцілунків ти маєш ще гарніший вигляд, — муркоче, усміхаючись куточком рота.

— Якщо я така гарна, чому ти досі не приніс дрова? Хочеш заморозити мене тут?

Я встигаю лише закотити очі, як він підхоплює мене за талію і підіймає так, що я опиняюся в нього на руках. Мої ноги бовтаються у повітрі, а я, не стримавши здивованого зойку, намагаюся схопитися за його плечі.

— Феліксе! Що ти робиш?

— Показую тобі, як виглядає справжній чоловік у дії, — відповідає він із грайливою усмішкою, легко притискаючи мене ближче до себе. — Якщо ти вже вирішила мене дражнити, то будь готова до наслідків.

— Я тебе дражнила? — удавано обурююся, хоча губи мимоволі розтягуються в усмішці. — Це, мабуть, твої власні фантазії.

— Ага, фантазії, — муркоче, опускаючи мене на м’який диван поруч із каміном.

— Тобі варто піти за дровами! Через десять хвилин буде готовий пиріг, — сміючись, кажу я, притискаючи спину до м’якої подушки дивану.

Фелікс злегка підіймає брови й удає, що серйозно задумався. Потім нахиляється, його губи знову легенько торкаються моїх, і цей поцілунок сповнює мене теплом, наче я справді сиджу біля каміна.

— Окей, пиріг... — встаючи з місця, але його погляд все одно залишається на мені, ніби не може відірватися. — Тільки якщо обіцяєш, що не втечеш, поки я повернуся.

— Куди ж я втечу від тебе? Хіба, що в ліс, але у мене дуже погано з орієнтацією на місцевості.

Я всміхаюсь, дивлячись, як він, відчуваючи свою перемогу, йде до вхідних дверей.